Актуально
Вступ
THE NOWHERE NATION, або чи має Україна історію?
Один із найпроникливиших американських дослідників, котрий ще задовго до горбачовської «перестройки» передбачив крах комунізму і розпад СРСР, - Збіґнєв Бжезінський, - назвав появу незалежної України «однією з трьох найбільших геополітичних подій XX століття». Першою такою подією, на думку Бжезінського, був розпад у 1918 р. Австро-Угорської імперії. Другою - поділ Європи у 1945 р. на два блоки.
Поява незалежної України [стверджує професор Бжезінський] може вважатися третьою такою подією, оскільки вона ознаменувала кінець імперської Росії. А це більше, ніж кінець комуністичного СРСР, це кінець останньої імперії в Європі. Ця подія, своєю чергою, обумовлює цілий ряд інших важливих політичних змін. Розваливши Російську імперію, незалежна Україна створила можливість для самої Росії - як держави і нації - стати нарешті демократичною і європейською... Поява незалежної України є, таким чином, не лише важливим геополітичним явищем, а й явищем філософським.1
І все ж треба визнати, що певні стереотипи й упередження все ще тяжіють над свідомістю багатьох зарубіжних політиків, «призвичаєних, - за словами Г.Кісінджера, - до стабільності як абсолюту і схильних сприймати найкардинальніші зміни в світі лише як тимчасове відхилення під звичайного стану речей».2 Стосується це і західних політологів, істориків, журналістів, котрі беруться тепер досліджувати чи коментувати події у східноєвропейському регіоні, будучи в кращому разі знавцями російської мови, культури, історії - відповідно, сприймаючи всі події і явища на околицях «великої Росії» як щось марґінальне і малозначуще. І тим більш подібні стереотипи панують над свідомістю пересічних громадян, яким «Нью-Йорк таймс» пояснює, що гоголівський Тарас Бульба - це "легендарний російський(!) атаман"3 або малює карту-схему Європи, де все, що на схід від Польщі і досі позначається як «Росія»; «Нью-Йорк ревю оф букс» тим часом вустами авторитетного політолога Абрагама Брумберґа переконує читачів, що українська мова «відгалузилась у XVI ст. від російської»,4 впливовий «Таґесшніґель» характеризує Рух як «ультрарадикальну» організацію,5 а вже згаданий «Ньюсвік», опублікувавши блискучу статтю Кісінджера, не втримався, однак, від вельми сумнівної шапки над нею: «Росіяни занепокоєні "фашистським націоналізмом" у республіках типу України». (Насправді у Кісінджера ця фраза, з якої зроблено квазі-цитату, виглядає так: «Росіяни занепокоєні "фашистським націоналізмом", уособлюваним Володимиром Жириновським», - різницю між Україною і Жириновським редактори поважного тижневика скоріш за все знають, але ж і з антиукраїнськими стереотипами у свідомості своїх читачів вони теж змушені рахуватись і відповідно їм потрафляти...)
Виявляється, Україна «має історію»!..
Причини цієї задавненої упередженості й кричущого невігластва Заходу щодо України спробував не так давно з'ясувати директор авторитетного науково-дослідницького інституту ім. Гарімана при Колумбійському унівсрсит Нью-Йорку, відомий історик-славіст Марк фон Гаґен. Наприкінці 1995 року він опублікував у журналі «Славік ревю» статтю під провокативною назвою «Чи має Україна історію?».6 На це своє риторичне запитання професор фон Гаґен одразу відповів «так», проте справжнім об'єктом його полеміки стала проблема значно серйозніша: чому в такому разі українська історія як предмет практично відсутня в американському науковому світі?
Першою і головною причиною вчений вважає характерне для західної інтелектуальної традиції ототожнення «нації» і «держави». Оскільки майже всі західноєвропейські нації постали як нації «державні» (більше за те, вони постали великою мірою саме завдяки націєтворчим зусиллям централізованих абсолютистських держав), цей шлях розвитку і цей спосіб існування націй видається західним дослідникам чи не єдино можливим і «правильним». Натомість східноєвропейські нації, які здебільшого були бездержавними і які поставали головно завдяки націєтворчим зусиллям місцевої інтелігенції, традиційно сприймались на Заході як «недонації», як щось не зовсім повноцінне, сумнівне і не варте уваги.
Цей стереотип мислення знайшов своє повне відображення у західній історіографії, яка, з іронії долі, сформувалася на початку - в середині XIX столітгя, саме тоді, коли в Східній Європі, на величезному просторі між Москвою і Берліном та Стамбулом і Віднем, не існувало жодної з нинішніх двох десятків східноєвропейських націй-держав. Відповідно до цього погляду.до «справжніх» націй-держав зараховувались Британія, Франція, Росія, Іспанія та, з певними застереженнями, Німеччина й Італія, але не Румунія, не Угорщина, не Чехословаччина і, тим більше, не Україна. Не те щоб існування цих націй (як певних культурних спільнот) заперечувалося цілком - просто воно вважалось настільки малосуттєвим, що, з глобальної перспективи, ним спокійно можна було знехтувати. Приблизно так, як і самі східноєвронейці нехтують сьогодні існуванням десятків різних народностей в Африці чи, скажімо, в Індії. Відносно недавно - років тридцять тому - цей погляд по-своєму переконливо сформулював визначний британський історик і культуролог Арнолд Тойнбі:
Європейську історію неможливо збагнути, беручи за мірило народності такого калібру, як словаки або хорвати. Неможливо написати словако- або хорватоцентричну історію не лише Європи, а й самої Словаччини чи Хорватії. На відміну від Франції, ці країни не витворюють самостійного історичного універсуму, а тому, ізольовані від контексту, їхні історії втрачають будь-який сенс. Неможливо написати історію Словаччини чи Хорватії, у якій відповідні народи або країни були б головними протагоністами бодай у власному закутку ширшої європейської сцени. Ми просто не потрафимо вичленити з їхніх зовнішніх зв'язків і залежностей їхню внутрішню історію, яка була б власне і суто їхньою. Неминуче ми дійдемо до висновку, що весь їхній досвід і вся діяльність є частиною досвіду і діяльності ширших спільнот, і відтак, намагаючись зробити їхню історію зрозумілою, ми муситимемо включити у поле нашого огляду один за одним інші народи. Не виключено, що нам доведеться включити у поле нашого огляду цілу Європу. Так чи інакше, контекст нашого аналізу неминуче виявиться ширшим простором, у якому Словаччина чи Хорватія будуть лише мізерною і відносно малосуттєвою часткою.7
Друга причина західної упередженості до східноєвропейських країн і, особливо, до України полягає, на думку фон Гаґена, у некритичному засвоєнні Заходом украй тенденційних, проімперських концепцій, розроблених російськими та німецьким істориками. За всієї своєї неподібності й навіть ворожості, ці дві офіційні історіографії мали одну спільну рису: обидві вони розглядали Східну Європу як сферу законних інтересів і домінування відповідно Німеччини і Росії, та обидві вони імпліцитно або й експліцитно утверджували «неповноцінність» східноєвропейських бездержавних націй, які нібито й нездатні до самостійної державності, а тому повинні втішатися благодійною російською та німецькою «культуртреґерською» опікою. Ці дві геґемоністські концепції були сприйняті на Заході як «об'єктивні» і «наукові», тимчасом як будь-яка спроба українців, хорватів або словаків висловити свою думку відкидалася апріорно як «націоналістична» (чи «відносно малосуттєва», у термінах Тойнбі).
Зрозуміло, що засвоєння цих імперських історіографій на Заході не було б таким легким, коли б не його власна імперськість і претензії на «культуртреґерську» роль - не лише в Африці, а й на власних теренах: в Ірландії, Каталонії, у Бретоні й на Корсиці тощо. А також - коли б не могутня політична підтримка цих точок зору з боку німецької і російської (а згодом і совєтської) державних машин. І нарешті - коли б не потужна хвиля російської і німецької інтелектуальної еміграції у 20-х і, відповідно, 30-х роках, яка мала особливо великий вплив на американське академічне життя передвоєнної і повоєнної доби і яка фактично сформувала погляди всіх наступних поколінь американських русистів, славістів та інших фахівців зі Східної Європи. Практично вся російська еміграція - ліберальна, консервативна, соціалістична - була за своїми поглядами великодержавницькою, а тому й «центрально- та східноєвропейська політика в США викладалася здебільшого як продовження совєтської внутрішньої політики».
І, нарешті, третьою причиною марґіналізації східноєвропейських студій на Заході і східноєвропейської проблематики загалом фон Гаґен вважає специфічну політичну й інтелектуальну атмосферу, що склалася після Другої світової війни. З одного боку, репресивний характер авторитарних східноєвропейських режимів у міжвоєнний період та численні факти колаборації з нацистами під час війни суттєво зміцнили упередження Заходу щодо східноєвропейських націй. Саме слово «націоналізм» як за фонетичною подібністю, так і за близькими історичними алюзіями почало тісно пов'язуватися зі словом «нацизм», а відтак - безпідставно демонізуватись.
А з іншого боку, після перемоги союзників над нацизмом і заснування Організації Об'єднаних Націй «національне питання» багато кому видавалось розв'язаним - якщо й не назавжди, то принаймні на найближче майбутнє. Цей оптимізм підтримувався впливовою на той час теорією «модернізації» - таким собі західним варіантом совєтської концепції «зближення і злиття націй». Речники цієї теорії провіщали стирання етнічних відмінностей у процесі урбанізації, індустріалізації та підвищення рівня освіти. Зрозуміло, що ця теорія зажила найбільшої популярності саме у США, де політики й соціологи розглядали асиміляцію як найбільше благо для багатоетнічних держав - відповідно до сумнозвісної теорії «плавильного казана», а відтак проектували свої асиміляціоністські пріоритети і на совєтську імперію.
Бурхливе відродження націоналізму в цілому світі спонукало теоретиків «модернізації» та «плавильного казана» частково змиритися з неприємним для них явищем, поділивши націоналізм на «хороший», себто громадянський, і «поганий», себто етнічний. Зрозуміло, щодо носіїв «хорошого» націоналізму було зараховано Америку та всі інші країни НАТО, тоді як усім східноєвропейцям, з Україною включно, відвели місце, як і належиться, у «поганій» категорії.
Стабільність понад усе?
Зрозумівши коріння всіх цих стереотипів, нам буде легше збагнути і «боягузливу київську промову» Джорджа Буша влітку 1991 року, коли він застеріг українців від «самогубчого націоналізму» та розриву з Москвою, і подібний виступ Маргарет Тетчер роком раніше, коли вона порівняла Україну з Каліфорнією і Техасом, і, зрештою, всі ті безглуздя, які писала західна преса про Україну в 1992-93 роках, чи не найкраще втілені у сумнозвісній фразі Абрагама Брумберґа про «бридку» чи навіть «паскудну Україну» (nasty Ukraine), винесений на обкладинку впливового тритижневика «Нью-Йорк ревю оф букс».
Генрі Кісінджер, безумовно, мав рацію, коли на початку 1992 року нарікав на сліпоту Заходу, котрий на той час ніяк не міг примиритися з розпадом СССР і збагнути такий несподіваний для себе феномен, як поява нових незалежних держав, зокрема України.
Причиною цього, на думку Кісінджера, завжди була і, великою мірою, є поверховість і схематичність західного, особливо американського мислення, «сповненого ностальгії за простими рішеннями» і глухого й сліпого до всього, що вибивається за межі звичних стереотипів. Україна, як показав фоч Гаґен, завжди мала з тими стереотипами чи не найбільше клопотів. Утім, ще задовго до фон Гаґена американський історик Роберт Конквест наблизився до відповіді на згадане питання, досліджуючи загалом часткову проблему - історію голокосту, влаштованого українцям совєтами у 1932-33 роках. Це питання, яке постало перед враженим дослідником при першому ж ознайомленні з фактами, виглядало приблизно так: яким чином така страшна трагедія, що відбулася майже у центрі Європи, посеред двадцятого століття, на очах у цілого світу, по суті, жодним чином не заторкнула західної суспільної свідомості?
По-перше, спробував відповісти самому собі Р. Конквест, селянська проблематика завжди була чужою для Заходу й малозрозумілою. Саме слово «селянин» для американця або британця асоціюється з якимсь дуже далеким краєм або ще віддаленішою історією. По-друге, Україна ніколи не існувала ні в часовій, ні в просторовій свідомості європейців, а тим більше, додамо, американців, для яких світова історія й географія взагалі є досить загадковими дисциплінами. Україна, на відміну від зрадженої Польщі чи, скажімо, Прибалтики, не була для Заходу чимось, навіть слабким докором сумління.
А по-третє, завжди існували могутні сили, зацікавлені в «небутті» України і, відповідно, в замовчуванні та фальсифікації фактів. Совєтська пропаганда досить успішно знаходила собі спільників у цій справі у пропаганді західній (від сумнозвісного Волтера Дюранті до не менш сумнозвісного Морлі Сейфера), а совєтська історіографія, принаймні в «українському питанні», взагалі мало чим відрізнялася від історіографії західної. Попри різні погляди на «класову боротьбу» в Росії й роль КПСС, совєтські вчені і російські вчені-емігранти, що справили вирішальний вплив на західну історіографію й політологію, мали одну спільну рису: імперськість і, як похідне, явну або латентну українофобію.
За дотепним висловом Ореста Субтельного, і російські історики-іммігранти, і їхні американські колеги апріорно вважали, що «український історик - це, майже за дефініцією, український націоналіст. А тому й українська історія, - пише Субтельний, - до кінця 1980-х вважалася не лише периферійною, а й інтелектуально підозрілою ділянкою спеціалізації».
«Стратегічний партнер»
Ставлення до України на Заході почало змінюватися приблизно під 1994 року, коли Україна нарешті відмовилася від надзвичайно некорисного для себе іміджу «ядерної держави», яка нібито намагається ядерним «шантажем» компенсувати бездарність своєї зовнішньої і внутрішньої політики. Загалом демократичні парламентські та президентські вибори 1994 року посприяли «ошляхетненню» образу України, а проголошена президентом Кучмою програма радикальних економічних реформ викликала у певних західних колах справжнє зацікавлення. Головне ж - самою своєю появою і подальшою поведінкою «російськомовний» президент показав, що українська незалежність не є чимось випадковим і тимчасовим, а український націоналізм має не лише етнічне і, тим більше, не лише західноукраїнське коріння.
На відміну від свого попередника Кравчука, до якого ще сяк-так можна було застосувати стереотип «комуніста, котрий пересів на коня націоналізму» (Джордж Сорос), і витворити тим самим фальшивий образ такого собі українського Мілошевича з ядерними ракетами, Леонід Кучма з його проросійськимн деклараціями та помітною орієнтацією на російськомовні еліти в Україні виявився до такого змальовування цілком непридатним. З неабияким подивом Захід мусив усвідомити, що так звана «антиросійськість» Кравчука і «проросійськість» Кучми є лише різними словесними репліками у складній історичній п'єсі, де мало що залежить від особистих симпатій і антипатій Кравчука і Кучми, а значно більше - від об'єктивних реалій: імперська Росія ніколи не змириться з незалежною Україною, хоч би там президентом був навіть не Кучма, а Олександр Мороз, чи Володимир Гриньов, чи, навіть, Петро Симоненко.
Хоч, звичайно, усе це далеко не головні причини, які змусили Захід по-іншому глянути на Україну. Найдужче його спонукали до цього події в Росії - розстріл парламенту, успіхи Жириновського і Зюґанова, чеченська авантюра, посилення шовіністичних настроїв і поширення щонайбрутальнішого ґанґстеризму, - Україна на цьому тлі могла видатись декому ледь не оазою спокою і стабільності. «Російський націоналізм спонукає Україну і США до зближення» - таким заголовком прокоментувала відчутні зміни в американсько-українських відносинах газета «Вашинґтон таймс» (24 лютого 1996).
І справді, розчарування Заходу в «демократичній Росії» цілком несподівано дало шанс її затюканій сусідці, перетворивши цього «небажаного байстрюка совєтської перестройки і розпаду СССР» (за дотепним висловом Мартіна Зіффа) на цілком бажаного, хоча й далекого і досить бідного родича американської адміністрації. «Бридка Україна», «смітник Європи» і, звичайно ж, «колиска антисемітизму» - як її натхненно описували на початку 90-х років західні засоби масової інформації, - зробилася раптом «стрижнем європейської стабільності», за словами Стровба Телбота, «стратегічним пріоритетом у Європі», за висловом Воррена Крістофера, і, зрештою, «однією з найдавніших націй Європи», як її охарактеризував 1995 року під час візиту до Києва Білл Клінтон, котрий, правдоподібно, кільканадцять років тому навряд чи взагалі що-небудь чув про існування цієї «найдавнішої нації».
Україна, всупереч незліченним прогнозам західних аналітиків, не розпалася на дві половини, не поринула в громадянську війну, ані навіть в економічний хаос, попри загальну дисфункціональність гіперкорумпованої держави й очевидний занепад нереформованої постсовєтської економіки. Закономірно, отже, що після тривалого скепсису багато хто з-поміж західних спостерігачів відчув певний подив, а відтак і бажання розібратися в цьому дивному українському феномені. У липні 1995 року американська дослідниця Елізабет Понд опублікувала в аналітичному місячнику «Гаріман ревю» статтю під характерною полемічною назвою: «Польща - не Югославія. І Україна теж». Східноєвропейські країни, вважає авторка, досягли значних успіхів у здійсненні неймовірно складних, одночасних реформ економіки, державного управління, соціальної сфери. На жаль, пише вона, цей важливий досвід (зокрема - «взірцеве трактування Україною своїх етнічних меншин») мало відомий на Заході і належно не оцінений. А тим часом саме Україна, на думку авторки, є ключовою державою регіону:
Україна може поширити надію на схід або кавказький хаос на захід. Якщо збудеться найгірший сценарій і Україна впаде, вона впаде в руки Росії, додавши нової енергії російському імперіалізмові, який остаточно розчавить тамтешні паростки демократії. Але якщо збудеться найкращий сценарій, Україна продемонструє, що західні цінності не такі вже й чужі східним слов'янам... Захід не повинен бути пасивним спостерігачем змін у цій країні. Ані, тим більше, не повинен, як це було раніше, будувати свою політику щодо України як відлуння своєї російської політики. Захід має значно більший вплив у Києві, як у Москві. І мусить використовувати цей вплив розважливо й цілеспрямовано... Винагородою для нас може стати щось більше, ніж принадливий новий ринок в умовах теперішнього споживчого вибуху, і навіть щось більше, ніж надійний буфер проти російських ультранаціоналістів... Нові динамічні зміни в Центральній Європі можуть стати поважним стимулом для нашого власного підупалого духу демократії.8
Ще один характерний зразок такого ентузіастичного, часом аж надто, погляду на Україну - стаття Джуліани Пілон під назвою «Москва повинна повчитись у Києва вмінню знаходити компроміси», - опублікована у популярному ілюстрованому тижневику «Інсайт» 24 квітня 1995 р. Протиставляючи мирну політику Києва у Криму - кривавим злочинам російської вояччини у Чечні, авторка радить російським політикам відмовитися від вирішення проблем з позицій брутальної сили і натомість уважніше приглянутися до досвіду свого південно-західного сусіда з надією дечому в нього повчитися. На думку авторки, українці не втратили віри в можливість вирішувати свої проблеми політичними методами - незважаючи на надзвичайно важкі умови життя і прогресуюче суспільне відчуження. Майже половина опитаних, за її даними, вірить, що суспільні проблеми можна і треба вирішувати шляхом голосування. І навіть більша половина опитаних цікавиться суспільно-політичними проблемами своєї країни.
Просто дивовижно [пише Дж. Пілон], звідки береться таке позитивне ставлення в атмосфері посткомуністичної напівосвіченості в питаннях демократії та громадянських прав. Віра цих людей у демократію походить радше з їхнього травматичного досвіду зіткнення з комунізмом, аніж з глибокого розуміння того, як працює вільне суспільство. А проте українці, схоже, готові вчитись у Заходу і воліють мирно залагоджувати внутрішні конфлікти. Хтозна, може, й росіяни, втомившись масакрами у Чечні, приглянуться нарешті до українського досвіду.9
Нація нізвідки
Позитивний погляд на Україну як на певну геополітичну й історико-культурну реальність поступово утверджується на Заході і, хоч не є поки що переважним, усе ж складає дедалі помітнішу конкуренцію традиційному русоцентризму та русофільству західних інтелектуалів. Років двадцять тому більшість західних фахівців, не кажучи вже про пересічну публіку, сприймала Україну виключно як частину «Росії», тобто концептуально перебувала в оптичному полі російсько-імперського та совєтсько-імперського офіціозу. Як зазначає один з провідних американських україністів, Григорій Грабович,
донедавна провідні науковці на Заході вважали уявлення про Совєтський Союз як про зловісний геноцидний експеримент ненауковим, навіть більше, антинауковим. Самий термін «Совєтська імперія» аж до кінця 1980-х років сприймали як очевидний знак того, що текст, де його вжито, не слід серйозно брати до уваги - автор, мовляв, «ультраправий» чи просто несповна розуму. Хто хоче, хай перегляне відповідні бібліографічні джерела: до 1989 року дослідження чи огляди з використанням цього означення можна перелічити на пальцях (кілька з них входять до різних звітів Конгресу США); після 1989 року їх з'явилося вже кількасот.10
Зрозуміло, що більшість старих совєтологів, перехрестившись на «транзитологів», «постсовєтологів» і фахівців із «нових незалежних держав», не позбулася традиційного русоцент-ризму, - як не позбулись подібних реліктів їхні совєтські колеги із кафедр марксизму-ленінізму, в один день перекваліфікувавшись на фахових «політологів» та «етнодержавознавців». Колишній посол Сполучених Штатів Америки в СССР Джек Метлок опублікував нещодавно надзвичайно показову під цим оглядом статтю "The Nowhere Nation" - «Нація нізвідки» (The New York Review of Books, 24 February 2000). Формально написана як рецензія на п'ять різних книжок, що з'явились останнім часом про Україну в англомовному світі, стаття є фактично спробою синтетичного погляду на сьогоднішню Україну - з необхідними історичними екскурсами, соціологічними викладками і, навіть, посиланнями на приватні розмови з українськими політиками та урядовцями.
Вісім років української незалежності не минули для західних (пост)совєтологів цілком марно: на відміну від згаданої на початку цього нарису статті Абрагама Брумберґа, стаття Метлока в тому самому виданні вже не має такого злостиво-зневажливого характеру, ані не містить таких явних фактологічних дурниць - хоча й не позбавлена «компетентних» пасажів на кшталт:
Окрім шляхти, селян та козаків, там [в Україні] жили також євреї, важливий прошарок населення, що перебував у складних взаєминах як зі шляхтою, так і з селянами, і що став урешті об'єктом особливої ворожості з боку козаків, котрих царська влада нерідко використовувала для погромів у єврейських поселеннях.11
Дилетантське нерозрізнення козаків українських і царських не заважає, однак, п. Метлоку вважатися «експертом з регіону» й робити глибокодумні висновки з усіх, хоч би яких складних, питань української історії та сьогодення, включаючи економіку, українсько-російські взаємини, становлення національної ідентичності, мовно-культурну ситуацію тощо. Всі ці «висновки» за своєю проникливістю та концептуальною глибиною мало чим відрізняються від стандартних публікацій на українську тему в московських квазіліберальних газетах та їхніх «малоросійських» аналогах. Не володіючи українською мовою, ані, зрештою, матеріалом, «аналітики» типу Метлока покладаються головним чином на російськомовні джерела, поради московських та, деколи, київських «експертів» відповідної орієнтації, а також - на власні стереотипні уявлення про Україну, сформовані велетенським масивом західної русистики та совєтології.
Як наслідок - усякий об'єктивний підхід до української проблематики трактується ними як націоналістичний, натомість усякий російсько-націоналістичний погляд на Україну проголошується об'єктивним. 3-поміж п'яти книжок, які нібито оглядає Джек Метлок, його безоглядну симпатію здобуває лише одна - украй поверхова і тенденційна книжка журналістських нарисів Анатоля Лівена «Україна і Росія: братерська непримиренність» із певними претензіями на політологічні узагальнення. Метлок нібито й усвідомлює, що ця книжка «багатьом українцям видасться русоцентрнчною», проте сам дає їй щонайвищу оцінку: вона, мовляв, «сповнена вельми проникливих і врівноважених суджень» і, взагалі, це незамінна «вступна лектура для кожного, хто не може розібратися в тому, що діється у сьогоднішній Україні, або хто схильний звалювати всі її проблеми на Росію».
Натомість три інші книжки, які не мають любого авторові русоцентризму, трактуються як тенденційні, бо ж виходять із «націоналістичного» засновку, буцімто «"російський імперіалізм" є головним ворогом української незалежності і державності». Цей засадничий недолік, на думку автора, притаманний і «Постанню України» Богдана Нагайла, й «Економічній взаємозалежності в українсько-російських взаєминах» Пола д'Аньєрі, і колективній монографії «Державотворення і становлення інституцій в Україні» Роберта Кравчука, Пола д'Аньєрі й Тараса Кузя. Імпліцитно Дж. Метлок проектує на всі ці книжки загальний докір, висловлений усім своїм недостатньо «русоцентричним» (порівняно з А. Лівеном) колегам:
З цілого ряду недавніх праць про міжнародну політику України ми можемо зробити висновок, що більшість порад закордонних «експертів» Україні стосовно її «національної безпеки» здатні радше ослабити українську державу, ніж її зміцнити. Політика непримиренної ворожості до Росії (часто-густо центральна тема чужоземних порад) здатна лише поділити громадян України й суттєво ослабити її державницький потенціал.12
Українські «націоналісти» і їхні західні «радники», на думку Метлока, цілком безпідставно підозрюють Росію в підступних імперських амбіціях, виходячи з трьох хибних постулатів:
- що росіяни психологічно не змирилися з українською незалежністю;
- що Росія використовує економічні важелі для тиску на Україну (наприклад обмежує постачання газу);
- і що Росія висловлює нібито імперські претензії на Севастополь.
Жоден із цих постулатів, на думку п. Метлока (та його улюбленця А. Лівена), не відповідає дійсності:
Більшість росіян справді не розуміє, навіщо українцям окрема держава, а декотрі [?] не вважають також, що українці нібито мають окрему культуру. Проте навряд чи хоч хтось у Росії намагатиметься силоміць затягти Україну в союз. Поки народ України сам не захоче приєднатися до Росії, росіяни визнаватимуть цей його вибір, хоч і вважатимуть гідним жалю.
До подібної казуїстики, підміни понять та замовчування одних і перекручування інших реалій, американський автор вдається й надалі, зводячи, зокрема, всю проблему економічного тиску Росії на Україну до цілком природного небажання російських компаній постачати задаром енергоносії або ж інтерпретуючи провокаційну метушню російських політиків довкола Севастополя (і навіть офіційне рішення верховного законодавчого органу Росії з цього приводу) як такі собі безневинні витівки «з незначним, якщо взагалі з яким-небудь, впливом на реальні події».
Слушні думки про те, що безпека і стабільність України вирішальною (але не виключною) мірою залежать від внутрішніх чинників, від успіху господарчих реформ та консолідації суспільства, і про те, що Росію справді не слід надміру демонізувати (про це див. відповідно 15-й і 13-й розділи цієї книжки), дискредитуються абсолютною глухотою автора до травматичного для України досвіду її історичних взаємин з Росією, а ще більше - цілковитим ігноруванням сьогоднішньої неоімперської політики Кремля, і то не лише щодо України, а й щодо Білорусі, Прибалтики, Молдови і Грузії (пор. дії російської вояччини у Придністров'ї та Абхазії), не кажучи вже про геноцид у Чечні, «не помічений» не лише Метлоком, а й багатьма іншими західними русофілами.
Водночас стаття американського автора напрочуд наочно виявляє ще одну характерну для всієї західної (пост)совєтології рису: намагання звести ледь не всю українську історію до історії пропагандистськи гіпертрофованого й виведеного поза історичний контекст «генетичного» українського антисемітизму. Саме для цього Дж. Метлок підверстує до чотирьох книжок про сьогоднішню Україну ще одну, яка начебто й не має прямого стосунку до обговорюваної ним проблематики, - книжку Мартіна Діна «Колаборація підчас Голокосту: злочини місцевої поліції в Білорусії та Україні, 1941-44». Це підверстування потрібне авторові, здається, лише для того, аби переконати читача, що українці - не просто «нація нізвідки», а й, узагалі, історичне непорозуміння, така собі патологія, якій краще було з того «нізвідки» зовсім не появлятися або принаймні чимскоріше туди повернутися:
Авжеж, серед українців було значно менше таких, котрі намагалися порятувати своїх єврейських сусідів, ніж тих, що були залякані, байдужі або й відверто прихильні до нацистів. А проте сам факт, що такі відважні люди [серед українців] усе ж були, застерігає нас від етнічних стереотипів, які безоглядно зараховують усіх українців до патологічних антисемітів. Хоч незаперечним лишається і той факт, що антисемітські настрої були особливо поширені в Україні, як і, зрештою, в Росії та більшості країн Центральної і Східної Європи.13
Кожне речення сповнене тут погано прихованої упередженості (не кажучи вже про її найзагальніший, концептуальний вияв - сам факт обговорення певної, доволі складної історичної проблематики у цілком невідповідному й недоречному контексті). З об'єктивного погляду, кожна теза Дж. Метлока є вкрай вразливою. Наприклад: яким чином, за якою методологією він визначав «поширеність» антисемітських настроїв в Україні та інших країнах Європи і на підставі чого він вирішив, що «особливо поширені» вони серед українців, а не серед іспанців, французів чи американців? Яке, зрештою, вся ця історія має відношення до сьогоднішньої України та її справді серйозних проблем?
Чи пан Метлок усерйоз вважає, що то лише серед українців «меншість» населення намагалася порятувати своїх сусідів-євреїв, тимчасом як серед усіх інших окупованих гітлерівцями народів абсолютна більшість відважно ризикувала своїм життям і життям своїх рідних, рятуючи євреїв від голокосту? Чи, може, серед українців відсоток колаборантів був вищим, ніж серед французів або норвежців? Або, може, їх було значно менше в антифашистському Русі опору, ніж тих-таки євреїв чи представників інших народів? Чи, може, нацисти настільки фаворизували українців, що дозволили їм створити власну квазідержаву і, взагалі, не винищували їх тисячами, як і інші «неповноцінні» народи?
І вже зовсім ніяково читати великодушне визнання американського автора, що все ж не всі українці, мовляв, «патологічні антисеміти», бо, як-не-як, були серед них і відважні люди, котрі рятували євреїв. А коли б не було? Чи є не достатньою підставою для згаданих автором (і справді поширених у США) «етнічних (антиукраїнських) стереотипів»?
За всієї своєї поверховості й упередженості, стаття Метлока все ж відбиває не тільки типові стереотипи західної совєтології щодо України, а й ту дедалі скрутнішу ситуацію, в якій опиняється згадана квазінаука під натиском щораз більшої кількості справді фахових, компетентних публікацій про Україну, які з'являються поки що головним чином у наукових виданнях, проте рахуватися з якими доводиться й виданням масовим, у тому числі навіть найбільш українофобським і москвоцентричним.
Водночас задля справедливості слід визнати, що Україна великою мірою сама завинила в усіх тих безглуздях і недоречностях, які часто-густо висловлюються на її адресу у зарубіжних мас-медіях. Почасти це є наслідком слабкої української дипломатії, почасти - недолугої інформаційної політики, але найбільше, звісно, - результатом внутрішньої української амбівалентності й, відповідно, майже цілковитої нереформованості українського постсовєтського (чи, радше, криптосовєтського) суспільства.
А що згадана амбівалентність великою мірою зумовлена різноманітними патологіями формування новочасної української нації, то саме про них і, взагалі, про найголовніші аспекти цього досі незавершеного формування йтиме мова в подальших розділах цієї книги.
Zbigniew Brzezinski, "Ukraine Will Have to Develope Its Own Model", News from Ukraine, no. 30 (1992), p. 3.
Henry A. Kissinger, "The New Russian Question", Newsweek, 10 February 1992, p. 34.
Serge Schmemann, "Cossacks Revive. But Can They Recapture Glory?", New York Times, 25 July 1992.
Abraham Brumberg, "Not So Free At Last", New York Review of Books, no. 22 (October 1992), p. 56.
Див.: Голос України, 15 вересня 1992, с. 11
Mark von Hagen, "Does Ukraine Have a History?", Slavic Review, vol. 54, no.3 (Fall 1995).
Arnold Toynbee, A Study of History. (London: Oxford University Press, 1972), p. 37.
Elizabeth Pond, "Poland Is Not Yugoslavia. Neither Is Ukraine", The Harriman Review, vol.8, no.2 (July 1995), p.3.
Insight, 24 April 1995.
Григорій Грабович, "Україна: підсумки століття", Критика, №11 (Листопад 1999), с.6.
The New York Review of Books, 24 February 2000, p. 45.
Ibid., p. 44.
Ibid., p. 43.
