Актуально
УКРАЇНСЬКІ ПЕРСПЕКТИВИ
ВНУТРІШНІЙ ВИМІР ЗОВНІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ: загрози уявні та реальні 
При цьому автор цілком слушно вважає, що «Україна має велике значення для європейської безпеки» з цілого ряду причин. По-перше, тому що «тривала економічна криза, громадянська війна або російсько-український конфлікт призвели б до масової соціальної нестабільності у регіоні, до появи численних біженців». По-друге, «громадянська війна або конфлікт із Росією могли б поширитися на Центральну Європу, при цьому виникла б загроза екологічної катастрофи в разі пошкодження атомних електростанцій, розташованих на Україні». По-третє, «дезінтеграція України могла б також вплинути на зростання сепаратизму всередині Росії», а головне - «нестабільна у соціально-економічному та етнічному плані Україна могла б утворити вакуум на міжнародній арені, заповнити який Росії було б дуже спокусливо». Інкорпорація України Росією означала б, скоріш за все, поновлення великої імперії на кшталт СССР, згортання в ній необхідних політичних та економічних реформ і початок нової холодної війни із Заходом.
На відміну від багатьох зарубіжних дослідників, яких навіть чеченські події не вилікували від перверсивного русофільства і наївної віри в «нову», «демократичну» Росію, Тарас Кузьо не має щодо російського «лібералізму» жодних ілюзій - принаймні коли йдеться про російсько-українські взаємини: Росія є і буде найближчим часом головною зовнішньою загрозою незалежності України. Хоча російські збройні сили в їхньому теперішньому стані неспроможні вести повномасштабні бойові дії проти України, цілком імовірно, що Росія проводитиме політику втручання у внутрішні справи цієї країни, підтримуючи сепаратистські рухи в окремих районах, як це засвідчують події в Закавказзі.
Невтішні висновки Т. Кузя ґрунтуються не лише на конкретних прикладах російської агресивності у так званому «ближньому зарубіжжі», де вояччина московського «демократичного» уряду поводиться нічим не краще від вояччини царської та комісарської. Дослідник бачить глибші причини російської імперської «невгамовності», зокрема (і передусім!) щодо України. «Незалежність України, - стверджує він, - більшою мірою, ніж будь-якої іншої республіки колишнього СССР, є викликом російській національній тотожності». За всієї своєї слушності, ця фраза, однак, потребувала б докладнішого пояснення - принаймні для англомовного читача, який навряд чи щось знає про міфічний характер згаданої національної ідентичності, заснованої на ототожненні Росії з Руссю, Москви - з «Третім Римом», а України й українців - з бічним і загалом випадковим та небажаним відгалуженням тисячолітнього «общеруського» древа.
«Росіяни завжди розглядали включення українських територій до складу імперії як своє право на успадкування середньовічної держави, яку прийнято називати Київською Руссю і з якої беруть витоки три східнослов'янські народи. Тому багатьом росіянам важко сприйняти незалежність України». У принципі цими двома фразами автор непогано з'ясовує місце, яке посідає Русь-Україна в російській історії, проте навряд чи цього досить, аби збагнути її місце в російському історичному міфові, в російській безмірно міфологізованій національній самосвідомості, - без чого всі подальші розмови про російську ірраціональну любов-ненависть до України (любов до міфу, ненависть до реальності) можуть сприйнятися невтаємниченим західним читачем, у кращому разі, як вияв «загадкової» російської душі - в дусі Достоєвського, а в гіршому - і це ймовірніше - як злостиві наклепи українських та інших націоналістів-русофобів на безневинних російських демократів. А тим часом, як пише Тарас Кузьо, «більшості мешканців Росії та її політичним діячам важко примиритися з "утратою" України. Вони не сприймають її як рівноправного партнера і вважають, що Україні слід бути напів-незалежною від Росії або навіть знову возз'єднатися з нею».
У цьому контексті настирливі побажання поліпшувати стосунки з Росією, як і кинуті мимохідь екс-президентові Кравчуку докори за «розпалювання націоналістичних почуттів», замість «ведення переговорів з Москвою», виглядають доволі дивними. Міф про Кравчука як «націоналістичного лідера» був витворений, скоріш за все, у російському агітпропі, здобув неабияке поширення на Заході і, зрештою, вміло використовувався комуністичними та іншими українофобськими силами в самій Україні. Жодних серйозних доказів його «націоналістичності», однак, ніде не наводилося, як і фактів «розпалювання націоналістичних почуттів» кравчуківською - переважно номенклатурною, глибоко русифікованою й традиційно українофобською - адміністрацією. Справжні «націоналісти» могли б висловити куди більше претензій до Кравчука за його легкодухість, непослідовність, назадництво. Тим більше - коли йдеться про «переговори з Москвою», де, здається, жоден інший лідер не виявив би більшої поміркованості, поступливості і схильності до компромісів, що, до речі, на думку тих-таки «справжніх націоналістів», межують із національною зрадою.
Безумовно, Т.Кузьо має рацію, стверджуючи, що «лише добрі відносини з Росією можуть урятувати українську політичну еліту від надмірних турбот щодо проблем національної безпеки» і що поліпшення цих відносин могло б посприяти «впровадженню реформ» та «подоланню внутрішньої економічної й політичної кризи». Все це слушно на рівні теорії, особливо якщо розробляти її де-небудь у Лондоні чи Нью-Йорку, проте на практичному рівні - у Києві чи Москві - все це виявляється не так просто. І то передусім тому, що Росія зовсім не прагне «поліпшення» українсько-російських взаємин, а точніше - вкладає у це «поліпшення» цілком інше ніж Україна, значення. Для Росії «добрі взаємини» з Україною - це аж ніяк не взаємини двох суверенних, рівноправних держав, а взаємини центру й периферії, метрополії і колонії, «старшого брата» й «молодшого». За такого підходу будь-які переговори з Москвою виявляються справою доволі проблематичною, оскільки йдеться тут не про ті чи ті поступки з боку України, а про фундаментальну, принципову зміну самого характеру українсько-російських взаємин - з рівноправно-партнерського на сюзерено-васальний. Коротко, парадокс цих взаємин полягає в тому, що Україна готова піти на будь-які поступки Росії, аби зберегти свій суверенітет, тимчасом як Росія готова піти на будь-які «поступки» Україні, аби лиш вона від свого суверенітету відмовилася («дала себе в руки», кажучи Шевченковими словами).
Яскравий приклад такого різного розуміння «взаємин» - суперечки довкола Чорноморського флоту. Якщо Україна від самого початку була згодна до поділу флоту з Росією на яких завгодно умовах, аби лиш добитися визнання українського суверенітету над чорноморськими портами й усім Кримом, Росія явно усіх цих поступок не потребувала, бо не про флот і навіть не про порти їй ішлося, а - про свій власний суверенітет над Кримом і над усією Україною.
Тарас Кузьо, між іншим, чудово розуміє сутність цієї проблеми, коли, зокрема, пропонує українським лідерам «зажадати від Росії перевести увесь флот до її бази у Новоросійську ... звільнивши таким чином цілком і назавжди Севастополь і Крим від своєї присутності. Це, безперечно, примусить Росію визначитися, чи вона зацікавлена у флоті, чи у придбанні територій». Він розуміє це, коли стверджує, що «національні інтереси України та Росії щодо Криму - діаметрально протилежні» і що, взагалі, «національні інтереси України та Росії є різними, іноді навіть несумісними». І так, на жаль, буде доти, доки Росія зберігає імперські амбіції, доки національна ідентичність росіян будується на згаданих вище перверсивних міфологемах і, відповідно, саме існування незалежної України й неасимільованих українців сприймається як «виклик російській національній тотожності».
Власне, складається враження, що заклики Тараса Кузя до «поліпшення» українсько-російських взаємин є радше даниною західним політологічним штампам (нагадаємо, що рецензована праця писалася у 1992-1993 pp. для західних замовників), аніж об'єктивно обґрунтованою і справді здійсненною концепцією. Благодушна утопійність цих закликів (на зразок різдвяного побажання вовкам і ягнятам жити у мирі), по суті, спростовується всіма фактами й міркуваннями, викладеними у книзі. «Із трьох головних політичних блоків, що існують у Росії, - пише Т.Кузьо, - лише один, так звані західники, яких асоціюють із президентом Єльциним, належним чином сприймає незалежність інших совєтських республік, включаючи Україну. Проте (!) ще у вересні 1992 р. міністр закордонних справ Росії Козирєв заявив, що не може бути цілковитої певності у питанні про територіальну цілісність України, кордони якої можуть бути змінені мирним шляхом. Президент Єльцин і міністр Козирєв поступово стають на позиції Громадянського союзу щодо колишнього СРСР».
(Нагадаємо, що так званий «Громадянський союз», створений іще за Горбачева як рупор всесоюзного військово-промислового комплексу, виступив у 1993 р. з ініціативою проведення референдуму в Україні, Росії, Білорусії та Казахстані про відновлення «федерації братніх народів»).
Іще гірші справи з двома іншими найвпливовішими політичними силами у Росії - крайніми лівими (комуністи Зюганова) та крайніми правими (нацисти Жириновського), - що їх Тарас Кузьо об'єднує у своєму аналізі під спільною маркою «націонал-патріотів». Розглянувши їхню теорію й практику, дослідник доходить до загалом невтішного висновку: «Опинившись при владі, "націонал-патріоти" неодмінно розпочнуть повномасштабну громадянську війну між Україною і Росією на кшталт югославської». Втім, до подібних наслідків можуть допровадити і єльцинські «демократи», адже, як стверджує Тарас Кузьо, «політикою Росії щодо ближнього зарубіжжя керує Міністерство оборони, якому Президент Єльцин може дозволити поводитися на власний розсуд, як, наприклад, у Абхазії, в обмін на підтримку цим силовим міністерством самого президента в його протистоянні з парламентом... Таке ставлення Росії до країн ближнього зарубіжжя є дуже небезпечним і може призвести до нестабільності у регіоні».
Загальні висновки, що їх робить Т. Кузьо про українсько-російські взаємини, теж не додають особливого оптимізму: «Ціла низка проблем, що призвели до холодної війни у відносинах між Росією та Україною, не залишає надії на швидке поліпшення справ. Навпаки, цілком імовірно, що їхні стосунки навіть погіршуватимуться».
Як бачимо, справи зовсім не в гаданому чи, власне, вигаданому «націоналізмі» Л.Кравчука, а в чомусь значно суттєвішому. Безуспішні спроби нового українського Президента, котрого важко назвати «націоналістичним», нормалізувати українсько-російські взаємини - є переконливим тому підтвердженням. Росія, вочевидь, іще довго, коли не завжди, залишатиметься такою, як вона є - амбітно-агресивною, непередбачуваною й іманентно-українофобською. Відповідно й концепція національної безпеки України повинна ґрунтуватись на цій об'єктивній реальності, а не на утопійних загалом сподіваннях «поліпшити» те, чого поліпшити поки що неможливо через принципово різне розуміння тої «ліпшості».
Сказане, зрозуміло, не означає свідомої і зумисної конфронтації зі східним сусідом: жорстка політика маленьких країн Балтії щодо Росії неможлива і непридатна для України з цілого ряду причин, найголовніша серед яких - «слабка та неоднорідна національна самосвідомість населення», наявність у багатьох людей «подвійної російсько-української культурної тотожності» і, зрештою, брак не лише української національної тотожності, а й громадянської «лояльності щодо Києва». «У державі, де одна частина населення ставиться до Росії як до "найщирішого друга", - зауважує Тарас Кузьо, - а інша - розглядає її як "найзапеклішого ворога", розробити розумну і зважену політику національної безпеки вельми важко».
Поміркованість не повинна, однак, означати капітулянтства: неприйняття (свідоме чи вимушене) «прибалтійської» екстреми не повинне штовхати українських політиків до екстреми, скажімо так, «білоруської», себто до безвольного слідування у фарватері російської політики і покірного виконання всіх «інтеграційних» забаганок московського центру. (Хоч саме такого «поліпшення» українське- російських взаємин, власне, й добиваються російські та проросійські «інтегратори»). Політика України щодо Росії повинна звестися головно до «доброї міни» - що, схоже, й роблять на різні лади всі українські уряди. За всієї серйозності зовнішньої загрози з боку Москви, стверджує Тарас Кузьо, «найбільшу загрозу незалежності України, її територіальній цілісності та безпеці становлять внутрішні проблеми», передусім - «затяжна економічна криза та недостатність реформ».
Цю свою ключову ідею Т. Кузьо обґрунтовує послідовно і переконливо. Передусім він показує, що внаслідок багатьох століть бездержавного існування, брутального етноциду, асиміляції національних еліт і русифікації більшості урбаністичних регіонів, на Україні ще й досі «не завершився процес формування нації, а отже й самій українській державі бракує сьогодні «широкої національної бази, тобто населення, відданого ідеї назалежності будь-якою ціною». Крім того, всі українські землі були об'єднані в одній державі щойно після Другої світової війни, проте й після цього вони управлялись не так із Києва, як із Москви, - «як сукупність окремих регіонів у межах імперії». Це, звісна річ, не сприяло консолідації місцевого населення довкола ідеї української держави, ані її подальшій легітимізації. Навпаки, в умовах економічної кризи регіональні відмінності трансформуються в регіональний сепаратизм, дестабілізуючи й без того слабку державу.
Особливо драматичними є відмінності між Східною Україною й Західною, що їх дехто намагається перетворити в джерело постійного й глибокого конфлікту. Крім того, стверджує Тарас Кузьо, регіональна різнорідність та нерівна національна свідомість не дають змоги українським лідерам «виробити послідовну політику національної безпеки та сформулювати загальноприйняту концепцію національних інтересів». Як наслідок - на Україні досі «не вироблено чіткої концепції національних інтересів», «не визначено пріоритетів у воєнній та зовнішній політиці», не сформульовано «напрямків розвитку в найтяжчих умовах політичної та економічної кризи». Що гірше - «протягом усього терміну свого перебування на посаді Леонід Кравчук так і не визначився щодо шляху, яким має йти країна, президентом якої він є».
Уся ця непевність, невизначеність і двозначність є закономірним відбиттям амбівалентності українських посткомуністичних еліт і самого українського суспільства. Україна фактично пожинає сьогодні наслідки того, що в іншій своїй книзі Тарас Кузьо влучно назвав «незакінченою революцією». Про несформованість української нації як головну причину «незакінченості» національно-визвольної революції вже була мова; про несформованість громадянського суспільства - як головну причину «незакінченості» революції антикомуністичної - варто дещо сказати.
За визначенням Т.Кузя, «брак традицій демократії на більшості території, що була під суверенітетом Росії, є головною перешкодою на шляху до встановлення парламентської демократії в Україні. Громадянське суспільство, справді незалежна преса та сильні партії... існують лише в Західній Україні завдяки більш ліберальним наслідкам іноземного і панування... Правова держава поки що не має глибокого і коріння в Україні, а демократичні перетворення суспільства і на засадах закону здійснювалися не завжди правильно». Як наслідок - пострадянським республікам, на зразок України, «бракує соціальної бази, необхідної для забезпечення їхнього швидкого перетворення на демократичні держави з ринковою економікою». Зокрема, «той факт, що в Україні мало уваги приділяється реформам, можна пояснити відсутністю тиску на уряд із боку населення (з боку громадянського суспільства! - М.Р.), а також недостатньою переконаністю керівництва у необхідності проведення цих реформ».
Несформованість нації і громадянського суспільства в Україні зумовили слабкість національно-демократичного руху і незавершеність обох революцій - національно-визвольної та демократично-антикомуністичної. Не маючи достатньої сили (достатньої соціальної і національної бази) для самостійного здійснення двох згаданих революцій, українські націонал-демократи змушені були піти на союз із націонал-комуністами. «Незавершеність», себто половинчатість і неостаточність обох згаданих революцій якраз і стала побічним, коли не головним наслідком такого альянсу. Результат, зрештою, і не міг бути іншим, враховуючи, що комуністична номенклатура не була і не є зацікавленою ані в справжній декомунізації, ані в справжній деколонізації України. «Націонал-комуністи, - пише з цього приводу Тарас Кузьо, - відіграли важливу, але короткочасну роль у забезпеченні соціальної стабільності. Проте їхнє тривале панування при важелях влади блокує просування України у відповідності до нової програми політичних та економічних реформ, призводить до стагнації». «Корупція, застій та збереження влади за колишніми правлячими колами» не лише перешкоджають проведенню економічних та політичних реформ, а й «ведуть до зневіри широких верств населення та зростаючого невдоволення серед національних меншин», - що, зрозуміло, теж не зміцнює національної безпеки України.
Усі ці чинники, що їх Тарас Кузьо окреслює як «брак об'єднуючих моментів - спільної релігії, націоналістичних почуттів, економічних успіхів і політичних перетворень», істотно ослаблюють Україну, поглиблюючи її вразливість перед зовнішньою, себто російською, загрозою.
Національні меншини та денаціоналізовані українці, багато з яких голосували за незалежність насамперед із суто соціально-економічних причин, відчувають розпач із приводу розпаду колишнього СРСР. Внутрішня криза підвищує загрозу дезінтеграції країни, особливо на сході України та в Криму, де зневіра у незалежність та можливість розв'язання економічних проблем веде до зростання підтримки ідеї щільнішої інтеграції з Росією та СНД... І нарешті, внутрішня криза зводить нанівець можливість бюджетних відрахувань на потреби оборони та безпеки.
«Окрім того, - пише дослідник, - внутрішня криза в Україні робить її в очах держав Центральної Європи небажаним партнером для співпраці» і, додамо, спонукає країни Заходу махнути на Україну рукою як на безнадійного хворого, нездатного боротися за власне одужання, а отже, приреченого знову стати колонією чи неоколонією Росії. Тарас Кузьо, слід віддати йому належне, рішуче не приймає такого погляду, стверджуючи, що «інтересам Заходу не відповідає розпад України або її входження у нову Російську імперію», оскільки Росія в такому разі «знову перетвориться на імперію, яка традиційно була ворожою до Заходу». «Теперішня політика Заходу, - вважає дослідник, - яка не враховує цілі регіони... дає змогу Росії продовжувати політику на реінтеграцію колишніх республік СРСР у нову імперію». На противагу цій російській «доктрині Монро» щодо «ближнього зарубіжжя», політика Заходу, на думку Т.Кузя, «має бути спрямованою на підтримку територіальної цілісності держав, що утворилися із колишнього СРСР. Росія має знати, що будь-яке збройне втручання у справи цих держав зустріне негативну реакцію з боку Заходу і спричинить суворі дипломатичні та економічні наслідки».
Водночас, пише дослідник, «Україні необхідно усвідомити неприємний для неї факт, що Росія має більше стратегічне значення для Заходу із цілого ряду геополітичних, воєнних та економічних причин». Зовнішньої загрози з боку Росії не слід недооцінювати, а проте, й не слід її перебільшувати, - вважає дослідник. - Головне, що мусять якнайшвидше зрозуміти українські політики: «найбільшу загрозу незалежності України, її територіальній цілісності та безпеці становлять саме внутрішні проблеми».
Останнє застереження видається особливо слушним - і, схоже, саме з його усвідомленням має чи не найбільші клопоти українська влада.
