Актуально
20. БОЛГАРИ
Болгари - слов'янський народ, що належить до індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси, але в деяких регіонах переважають риси балкано-кавказької раси.Болгари - основне населення Болгарїї, де їх нині понад 8,8 млн. чол. Болгари, крім своєї країни, жили, за Ю. Венелиним (1829 р.) у Румелії, Македонії, трохи в Албанії, Фесалії - часто поруч з турками, волохами, греками, албанцями, арнаутами, скипетарами (ст. 2). Нині болгари живуть у прикордонних з Болгарією районах Румунії, Греції, Туреччини, Югославії, Македонії, а також в Україні, Угорщині, Чехії, Словаччині, країнах Америки та Австралії. Загальна кількість болгар у світі - 9,4 млн. чол.
Етнічні території, етногенез. Етногенез болгарського народу надзвичайно складний і заплутаний численими істориками через величезну різноманітність плем'яних назв. Описи цієї країни ще в давні часи зробили Страбон, Помпоній Мела, Птолемей, Пліній, які нічого конкретного про народ Болгарії так і не з'ясували, окрім переліку назв гір, річок, міст і племен, які подали без усякого зв'язку. Ця Балканська земля з початку І тис. нашої ери вже була щільно заселена місцевим людом, відомим під назвою фракійців (тракійців). Як пише Ю. Венелин (1829 р.), римляни називали цю країну за Дунаєм - Скіфією, або "Ящірозорія" (від ящірка і зір, очі; бо вони мали блакитні, зелені, як у ящірки, очі, що дивувало чорнооких римлян, єгиптян, азіатів - це свідчення вказує на великі переваги слов'янського етнічного компонента, який у цих землях був автохтонним). Ці історики писали, що, незважаючи на глибокий кордон (Дунай), "ящіроокі" та скіфи безперервно турбують прикордонні Римські області (ст. 106). Тому римляни змушені були постійно виставляти укріплені табори для нагляду за своїми кордонами.
Римляни називали дунайських жителів ще даками, гетами, масагетами. В ІІ-ІІІ ст. історики продовжують називати ці народи скіфами, сарматами, герулами, готами, варварами, хоча ці дві останні назви стосуються ширшої території, названої довільно Германією, що дослівно означало "Братовщина".
Часто постає в цьому хаосі й ім'я роксоланів - сильного племені по Бугу й Дніпру, але їх не можна приймати за болгар (Венелин, с. 110). Ще в давні часи було зрозуміло, що межі цих етнонімів досить розпливчасті. Нині на матеріалі багатьох історичних і мовно-культурних джерел встановлено, що під гіпербореями слід розуміти північні народи Східної Європи, а під скіфами - народи Північного Причорномор'я.
Однак, римляни й греки розрізняли ще два народи, розділені кордоном по р. Віслі - "Ящерозорії" та "Братовщини", тобто слов'ян і германців. Ґоти загрожували Риму і Костянтин покликав сарматів на допомогу, тоді ґотів відкинули від прикордонних областей, але вони безчинствували на Русі. Однак, уже в 366 році ґоти напали на Мізію, Фракію, Македонію, навіть цар Валент, обороняючи свою країну був убитий на полі бою в 374 р. Близько цього часу ґоти також розправилися з руським князем Бусом і його 70 старійшинами, які після перемоги над ними, прийшли на мирні переговори.
В цей час болгари з Волги переслідували ґотів по всій Русі, що змусило їх залишити цю країну. Важко сказати, де була столиця Волзьких болгар - на Дону чи на березі Азовського моря, і як далеко в Сибір сягали її кордони. В ІV ст. ці землі були ареною боротьби між ґотами й слов'янами. В 380 р. болгари досягли до Карпатських гір, в 380-395 зайняли всю римську територію по цей бік Дунаю (Молдавію, Валахію, східну Угорщину і Трансільванію).
Скоро всю Дакію можна було назвати болгарською. В той час правив слов'янами батько Атіли - Мундіух (як називали його греки). Така держава між Волгою й Дунаєм дісталася в правління Атілі (410-454). Столиця Болгарії називалась по-римськи Сардіка (нині Софія), а по-болгарськи - Тріадіца. Ю. Венелин стверджує, що Атила і його піддані були русами й болгарами. Після смерті Атіли, його молодший син оселився зі свїми племенами на Балканах, утворивши болгарський народ.
Походження болгар (булгар волзько-камських, чи волгар) бере свої витоки на Поволжі. В V ст. н. ч. болгари входили до плем'яного союзу гунів. А в VII ст. утворився плем'яний союз Велика Булгарія, який під натиском хозарів розпався. Тоді частина болгар пішла на Дунай, де асимілювалися місцевими слов'янськими племенами.
А ті болгари, що залишилися, перебуваючи в залежності від хозар, поступово змішалися з угро-фінами і в Х ст. після розгрому великим князем Святославом Хозарського каганату, створили свою ранньофеодальну державу, яка до ХIV ст. перебувала в складі Золотої Орди, а з XV ст. увійшла до складу Казанського ханства.
Дунайські ж болгари в 681 р. утворили свою державу - Перше Болгарське царство. Візантійці називали скіфами всіх слов'ян (русів і болгар) аж до Х ст. і пізніше (Пріск, Йордан, Птолемей, Лев Диякон та ін.). Слово "скіф" у греків означало "чужий, не грек, іноземець, те що латинське варвар" (за Ю. Венелиним, с. 191).
Сучасні дослідники починають етнічну історію болгар від хана Аспаруха, який у 680-681 р. "переселив" значну частину Болгарського союзу "Сім родів" на Дунай. Протоболгари є нащадками давньотюркського етносу. Тому всі автори розмежовують слов'ян і протоболгар. Про це свідчать етнокультурні релікти, що збереглися в сучасній Болгарії.
Етнокультура болгар. Народ із таким складним етногенезом має й доволі розмаїту етнокультуру, оскільки вона формувалась на основі двох етносів: слов'янських і тюркських племен, причому місцеві фракійські і слов'янські елементи мали багато спільного, бо належали до землеробського типу культури, в той час, як протоболгари - кочового. Це було причиною дуже різноманітних світоглядних і релігійних уявлень цих племен. Однак, різні "єзичеські" системи мирно співіснували довгий час на цій території, причому обидва народи були на диво одностайними в абсолютному неприйняті християнства - слов'яно-болгари, просуваючись на Балкани знищували на своєму шляху всі візантійські християнські єпархії (Г. Литаврин, Принятие христианства..., с. 31).
Болгарські слов'яни, обожнювали сили природи, особливо Перуна, про що свідчить велика кількість назв на Балканах: височина Перун, села Перунград, Перуштіца, гора Пирин, назва квітки перуніка, яка розквітає в час травневих гроз, та ін. На культ Велеса вказує також назва міста в Македонії - Велес (нині Титов Велес). В балканських міфах Велес пов'язаний із сузір'ям Плеяд (так само, як в українців), які в болгар називаються "Власіці" (похідне від Велеса).
Сварог згадується в написі ХІІІ ст., знайденому поблизу Велико Тирново. Ця цінна знахідка підтверджує існування культу Сварога в слов'ян. Досі таким джерелом була тільки відома хроніка Малали (переклад Х ст.), де ім'я грецького Гефеста перекладено слов'янським Сварог. Є також згадки про культ Дажбога.
В 1980-81 р. археологами знайдено перше на Балканах язичницьке святилище біля Михайловграда (на території фортеці Монтана). Воно мало форму прямокутного майданчика площею 3,5 х 5,1 м, підвищеного на 45-50 см. Тут також знайдено культову кераміку, шар вугілля на жертовнику. Обмазка жертовника час від часу обновлювалась, що свідчить про довготривале функціонування цієї святині протягом VІІІ-ІХ ст. Ширина жертовника 8 м, його вигляд (наявність жолобка для відведення води) свідчить про застосування води і вогню в цьому культі. Язичницькі церемонії здійснювались при похованні померлих, перед виступом війська на війну, що супроводжувалось спеціальними ворожіннями і заклинаннями.
Із протоболгарських культів довший час зберігалось обожнення добрих і злих сил природи, духів, Предків, шанування священних тварин (собаки, коня, оленя), яких приносили в жертву Богам. Протоболгари мали статуї Богів, капища у вигляді двох будівель прямокутної форми, одне з яких було збудоване всередині другого. Вищим Богом тюрків-протоболгар був Тенґрі ("Небо" - тотожний слов'янському Сварогу). Священиками були шамани. Хан вважався верховним жерцем, він же брав участь у дискусіях про віру з представниками інших релігій. Святилища протоболгар розкопані в м. Пліска, Преслава, Мадарі (тут мабуть був головний храм). В Болгарії впродовж VІ-ІХ ст. співіснували дві конфесії: слов'янська і тюркська, між якими з часів Аспаруха і до самого прийняття християнства не було жодних конфліктів. Така віротерпимість була невід'ємною частиною державної системи. Археологи відзначають двохобрядові некрополі: спалювання слов'ян і поховання в землі болгар. В болгарських народних ігрищах досі зберігаються риси шаманізму.
Позначилась тенденція до вживання прийнятних для обох релігій слів на державному рівні. Наприклад, вислів про божественне походження князівської влади звучав "от Бога князь", замість конкретного вживання імені Тенґрі чи Сварог, Перун - це мало задовольнити і слов'ян, і болгар.
Однак, свої релігійні церемонії обидва етноси здійснювали окремо, хоча й одночасно. Наприклад, опис церемонії пожертви Богові Тенґрі ханом Крумом в 813 р. під стінами Константинополя здійснювався болгарами: хан, увійшовши у море, зачерпнув воду і окропив нею своїх воїнів, в цей час воїни-слов'яни здійснювали подібний обряд для Перуна.
Християнство ж сприймалося ханами і князями як знаряддя їхнього політичного ворога - Візантії. Відомі значні переслідування християн ханом Крумом (803-814), ханом Омуртагом (814-831), ханом Маламиром (831-836). Вирішальним при дворі хана був не етнічний, а релігійний чинник: язичники різних етносів мали перевагу перед будь-якими християнами, навіть якщо ті були болгарами. Таке неприязне ставлення до християнської віри залишилось в народному звичаї ніколи не наступати на поріг церкви, яке вже ніхто не може пояснити, але виконують за традицією. Пор. вислів "і на поріг не ступлю" - ніколи не прийду. Тепер його пояснюють: це робиться, щоб уникнути сварок, щоб не бути зуроченим.
Тільки один раз хан Крум зробив спробу примусити слов'ян здійснити тюркський обряд на честь своєї великої перемоги над Візантією в 811р. - випити з чаші-черепа вбитого імператора Никифора І. Однак, він і наступні царі все більше усвідомлювали, що спроби зробити тюркську релігію провідною в державі марні - бо існували явні ознаки поглиблення слов'янізації болгар. Більшість кочівників осіла й почала господарювати на землі, прийняла слов'янську мову, спосіб мислення й значну частину вірувань місцевих слов'ян. Тюркське язичництво дедалі звужувало своє функціонування, перетворюючись у релігію правлячої еліти. Однак, і серед царських родин, і серед придворних все більше почали вживатися слов'янські імена: Славна, Драгомир, Володимир, Воїн, Маламир, Звіница та ін. Часом вони були подвійні (одне болгарське, друге слов'янське).
Не зважаючи на таку специфіку культури, Болгарія стала однією з перших слов'янських держав, що офіційно прийняла християнство. Початок цьому поклала політика реформ хана Омуртага, а князь Пресіан (836-852) припинив гоніння на християн. В країні стали офіційними три віросповідання. Наступний князь Борис (852-883) спочатку дозволив місіонерам проповідь християнства, а в 865 р. здійснив офіційне хрещення Болгарії.
Цій події передували стихійні лиха: посуха 863 р. спричинила великий голод серед населення, півтора місяці тривали сильні землетруси, візантійські війська вступили в Болгарію і стали загрожувати з півдня. Борис запропонував мир і разом зі своєю верхівкою таємно прийняв хрещення, а згодом охрестив увесь народ. Однак, автономії болгарської церкви, на яку він сподівався, так і не отримав.
Болгарією прокотилася хвиля народного невдоволення. Почалися повстання. Першою повстала болгарська знать у 865-866 рр. Причиною повстання став строгий і виснажливий християнський піст, який знатні дворяни вважали неприйнятним і принизливим для себе. Це повстання загрожувало трону і навіть життю самого Бориса, адже проти нього виступили 52 знатні роди, які вели свій родовід ще від давніх протоболгар. Князь Борис жорстоко придушив повстання, стративши всіх поголовно, не шкодуючи навіть найменших немовлят. Цей гріх папа з легкістю вибачив Борисові, мотивуючи тим, що той це здійснив "із ревності до християнської віри".
Борис відрікся від престолу на користь свого сина Володимира-Росати і пішов у монастир. У 893 р. цей Володимир-Росата здійснив останню спробу повернути етнічну релігію: за його наказом почалося знищення християнських церков. Тоді Борис вийшов із монастиря, зібрав військо, з яким переміг сина, потім, осліпивши його, кинув до темниці, а наступником призначив молодшого сина Симеона. Згодом Симеон переніс столицю Болгарії з Пліски у Преслав.
Нині Старий Преслав - невелике містечко, з пам'ятником Клименту Охридському, якого зробили первосвящеником болгар - християнським єпископом. Він вшановується сучасними болгарами на рівні з Кирилом і Мефодієм, як "просвітитель болгар".
В Х ст. Болгарське царство було ареною боротьби Київської Русі з Візантією. Походи великого князя Святослава мали на меті, насамперед, захист слов'янських народів від нашестя чужої віри і культури. Як відомо, він категорично відмовився приймати християнство, говорячи: "віра християнська - юродство єсть" (Літопис Руський). Із загибеллю Святослава слов'яни втратили захисника етнічності й своєї національної релігії (див.: Лозко Г. Святослав Хоробрий).
Ці втрати позначились і на подальшій історії Руси, і на подальшій долі Болгарії. Якщо Русь спустошили татаро-монголи, а потім постійно роздирали Польща й Московія, то Болгарія вже з 1018 до 1187 р. перебувала під владою Візантії. В 1187 утворилося Друге Болгарське царство, яке проіснувало недовго, бо вже у 1396 р. Болгарію завоювали турки, де вони панували впродовж 500 років. Османське іго загальмувало розвиток болгарської етнокультури. Відродження Болгарії почалося після російсько-турецької війни, після звільнення Болгарії від турків. Тому болгари й досі приязно ставляться до росіян, як до своїх визволителів.
Народні звичаї етнічної культури болгар, які збереглися до недавнього часу. Весняні заклички Весни і птахів виконують діти на Сорочини (по-християнськи "сорок мучеників"). Вийшовши за село з маленькими круглими булочками, вони котять їх з гірки, промовляючи: "хай зима відкотиться, а літо прикотиться". На Вербицю дівчата брали участь у "лазарках" - ходили по дворах з вербовим гіллям, кумувалися. Дівка, яка не була "лазаркою", не могла стати нареченою. Молоді парубки плели вербові вінки й кидали їх у річку: чий вінок пливе найшвидше, той верховодить у молодіжній громаді; а болгарські жінки несуть вербові гілки до могил, там кадять ладаном, а потім втикають їх на могилі і палять кукурудзяну солому - обряд називається "гріти покійника".
На Юра плели вінки, виконували з ними обряди подібні до українських купальських (кидання на воду, ритуальне купання). Вранці вінком прикрашали дійницю, і доїли в неї молоко від кожної вівці, а потім виливали його в річку разом з вінком, щоб овечки давали більше молока. Вінками прикрашали також усіх тварин: овець, корів та ін., які носили цей вінок доти, поки він сам не спадав з тварини. Вінком також ритуально прикрашали тварину перед заколюванням - це звичай, відомий і в Давній Греції, й у Римі. Існує також випікання обрядового печива у вигляді тварин чи їхніх частин тіла: конче (коник), копіто (копито) тощо. З тваринництвом також пов'язані болгарські свята: "овча сватба" (на хр. Дмитра), "Петковден" (П'ятниця, хр. Параскева). В ці дні святкують "скотьї празники" - свята пастухів, охоронців тварин, на які ріжуть тварин у жертву вже християнським Миколі та Іллі, що в давні часи позначали Велеса й Перуна.
На Купайла оригінальним звичаєм болгар є проходження через великий Купальський вінок, який тримають в руках дві жінки: він дає здоров'я всім учасникам обряду. Цей вінок зберігають протягом усього року, а в разі потреби протягують через нього хворого для оздоровлення. На жнива жінки оперізувалися вербовою гілкою, щоб не боліла спина.
Особливо архаїчні Різдвяні свята в Болгарії супровожуються спалюванням Бадняка (дубового пня чи колоди), який горить у печі всю ніч. Слово "бадняк" походить від старослов'янського "бдєти" - пильнувати, не спати. Це своєрідна Різдвяна всенічна. Власне Святвечір болгари називають "Бадні вечер" за назвою цього жертовного пня. Етнографічні відомості дають право стверджувати, що цей звичай успадкований ще протоболгарами від аборигенів Балканського півострова - фракійців. В деяких місцевостях Болгарії й Македонії спалюють два, а іноді за кількістю членів родини бадняки, причому чоловічий називається "баднік", а жіночий "бадняковіца, баднярица". Їх кладуть на вогонь навхрест. Зрубують "бадняк" до схід сонця або ввечері перед заходом. Рубає господар обов'язково в рукавиці з зерном, голою рукою брати не можна, "щоб наступний рік не був голим". Перед зрубуванням вітається: "Добро утро, Бадняче, і честит ти Божич!" (Добрий ранок, Бадняче, вітаю тебе з Різдвом Божича!). Вирубавши, чи викорчувавши пень, господар з'їдає половину хліба, а другу половину кладе на місце витягнутого пня. В хату вносять "бадняк" загорнутим у сорочку нежонатого парубка або біле полотно і несуть, як дитину. Госпдиня також обсипає "бадняк" зерном. Перед тим, як покласти "Бадняк" у вогонь, господар піднімає його тричі над вогнем і молиться: "Хай будуть здорові й живі люди, вівці, ягнята, телята, корови, воли, бики, коні, свині, курі, і хай всі комори будуть повні!". Коли "бадняк" на вогні, не можна дмухати на вогонь, не можна стрибати через нього - це великий гріх, але самого "бадняка" можна рухати, "щоб справи рухались". Магічні властивості приписують попелу з "бадняка" - його перемішують з посівним зерном і засівають. Про це християни кажуть, що засіяне "поганскім" попелом. Цим попелом натирають тварин, підмішують до корму курям. В районі Пирина (Перунова назва) зберігся звичай посипати цим попелом зоране поле. Його також п'ють, розбавляючи у воді, від головного болю.
В цих обрядах знаходимо залишки антропоморфного культу (пелюшки, сорочки, годування зерном, хлібом, медом), вірогідно уособлення духа Предків (назви "бабка", "дєднік" тощо, поширені в інших слов'ян).
Особливістю родинних болгарських звичаїв є нецерковне вінчання - залишок етнічної пракультури. Перед вінчанням молода торкається печі: якщо піч тепла - буде добра свекруха. Переступати через поріг треба правою ногою і повернутися лицем до сонця. Вінчати могли весільні кум і кума, або старійшина. Молодих ставили на білу овечу шкуру перед вогнищем обличчям на схід. Батько молодої покривав її голову хусткою, благословляв, потім разом з кумом тричі поливав вином, кум посипав солодощами. Потім молодих обводили навколо бочечки з вином, після чого молодий брав молоду на руки й тричі обертався кругом. Такий обряд свідчить про залишки давнього шлюбу під дубом, навколо якого слов'яни обходили тричі посолонь (за сонцем). Є також уявлення про добрі й злі дні. Болгари не беруть шлюб від Різдва до Нового літа. На зростаючому місяці буде приріст хороший. Загалом болгарські народні звичаї надзвичайно багаті, вони є спільними для багатьох слов'ян, однак, мають і свої унікальні особливості.
Болгарська національна меншина в Україні. Переселення болгар в Україну почалося у ХVІІІ ст., коли виснажені османським ярмом, вони тікали від тяжкого підневільного життя. Біженці з Балкан оселялися спочатку на півдні України. В цьому Російський імперський уряд вбачав своєрідний міст між Росією й Балканами, куди мріяв поширити свої впливи.
Найбільші за чисельністю поселення болгар в Одесі, Херсоні, Миколаєві, Ніжині, Києві. Болгарські колоністи зробили значний внесок у національне визволення Болгарії. Найбільша за кількістю болгарська громада в Болградському районі на Одещині. В Одеській області в 33 загальноосвітніх школах вивчається як предмет болгарська мова, а в 25 школах вона вивчається факультативно. В Одеському університеті вивчається факультатив з болгарської мови та літератури. У м. Болграді відкрито болгарсько-українську гімназію на 150 учнів. У Запорізькій та Миколаївській областях діють школи і факультативи болгарської мови. В Ізмаїльському педінституті, Бердянському та Львівському університетах, Білгород-Дністровському педагогічному училищі нині готують педагогічні кадри для шкіл, де навчаються болгари.
Існує болгарський тижневик "Роден край", радіо - і телепередачі для болгар. З часу незалежності України створено Асоціацію болгарських національно-культурних товариств, до якої входять кілька організацій:
Товариство болгарської культури "Содружество" (м. Приморськ),
Товариство болгарської культури (м. Запоріжжя),
Київське т-во болгарської культури "Родолюбіє",
Товариство болгар "Алфатар" (с. Вільшанка),
Болгарське культурно-освітнє товариство (с. Тернівка),
Болгарське т-во ім. Кирила і Мефодія (м. Болград),
Кримське культурно-освітнє товариство (м. Сімферополь).
