Актуально
18. РОСІЙСЬКИЙ ЕТНОС: МІФИ І ДІЙСНІСТЬ
Росіяни - самоназва "русскіє", населення Російської Федерації, яке там становить близько 119, 8 млн. чол. За даними 1989 р. в Україні проживає 11,4 млн. росіян, отже вони нині є найчисельнішою національною меншиною в Україні.Як етнос московити (росіяни) сформувалися не раніше ХIV-ХV ст. Однак, запозичивши в українців наш давній етнонім руси, вони привласнили собі й нашу історію й спадщину Київської Русі. Як пише Петро Голубенко: "Назвавши себе Росією або Великоросією, Московія тим самим стверджувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Русі, а цим стверджувала й своє право на "собирание земель русских". У супроводі цього маскараду і творилася Російська імперія. Незважаючи на те, що Московське царство являло і в національно-етнічному, і в культурно-історичному плані відмінну від Київської Русі формацію, північне плем'я московитів пригадало свою колишню державну приналежність до "руських" підданих і, посилаючися на династичні зв'язки своїх князів з київською династією, привласнило назву Русь і для новоповсталої московської держави" (Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - К., 1993. - ст. 82).
Таким чином, історію двох різних етносів і двох держав росіяни почали пояснювати, як історію однієї спільноти, якою українці з московитами ніколи не були. Як свідчать різні іноземні автори вже ХV-ХVІ ст., українці й московини були двома різними за характером, звичаями, побутом і культурою народами. Однак, спільна назва "руси", "руські", "русини" внесла плутанину в історію цих народів, їх сприйняття іншими народами, особливо після того, як Москва проголосила своє виключне право на першість і старшинство (Січинський В. Чужинці про Україну. - Львів, 1991).
В 1869 р. французький автор Делямар писав: "Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами [українці], звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським [росіяни], звався московинами, а їх земля Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії" (за кн.: Найдорожчий скарб. - К., 1990; підкреслення і пояснення в квадратних дужках - Г. Л.).
Професор Оксфордського університету Карл Абель ще в ХІХ ст. писав про дві східно-слов'янські руські народності: слов'янорусів (українців) та фінорусів (московитів). Він наводить дані, що в кінці ХІХ ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фіно-татарського населення і лише 15 млн. чисто слов'янського. Тому "процес ослов'янення Московії, що тривав понад 500 років, в ХІХ ст. так і не завершився". Причиною цього, на його думку, був великий вплив фіно-угорського і татарського етнічного елемента, а також величезні території, які захопила Росія, і які так і не змогла русифікувати через свою етнічну меншість у порівнянні з місцевими аборигенами. За Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру живуть не чисті великороси, а угро-фіни, татари й інші азіатські народи (див.: Абель К. Из чтений...).
Таким чином, в етногенезі росіян брали участь: слов'янські племена радимичів і в'ятичів, що змішалися з угро-фінськими, монгольськими, татарськими етнічними компонентами (татаро-монгольське іго тривало в росіян найдовше з усіх народів, московські князі дуже часто вступали в шлюб з монгольськими царівнами, правильніше було б сказати "ханівнами"). Так само чинили й боярські сини, і простий люд, про що свідчать численні прізвища татаро-монгольського походження серед росіян (Карамзін, Карамазов, Тураєв, Бутурлін, Мунаєв та ін.). Таке етнічне змішування мало серйозні наслідки не тільки в антропології, але найбільше - в психології народу, змінивши миролюбну слов'янську ментальність предків на східну деспотично-самовпевнену вдачу їхніх нащадків (про що писав російський вчений Г. Федотов).
Не даремно існує народна приказка, яку наводить П. Голубенко: "Пошкрябай москаля - і знайдеш там татарина". Російський історик В. О. Ключевський, який одним із перших почав застосовувати проблемний метод опису історії Росії, і можливо й досі залишився єдиним, хто відверто описав етногенез російського народу, не боячись висвітлити ті його особливості, яких інші вчені соромились і намагалися замовчувати.
Відчутно, що В. О. Ключевський навіть дещо іронізує із самого терміну "великорусское племя", бо вважає росіян "другою гілкою у складі руської народності", а отже - не старшою (нею є києво-руси). Однак, і цей вчений не завжди об'єктивно оцінював деякі явища етнічної і політичної історії Росії. Так, він писав, що росіян у чисельному співвідношенні втричі більше, ніж українців, а українців втричі більше, ніж білорусів. І це давало йому право вважати росіян основним населенням Російської імперії, бо вони ж складають дві третини "в общей сумме русского населения России". Росіянам не вигідно наводити той факт, що за часів Богдана Хмельницького українців було 11 млн., а московитів - 9 млн.
Як бачимо, і тут спрацювали стереотипи мислення ХІХ ст., коли вже стало вигідно записуватися "росіянами", і це змушені були робити представники різних національностей, в тому числі не тільки слов'яни, але й угро-фіни, і татари, збільшуючи таким чином кількість "росіян".
Початок формування російської народності В. О. Ключевський датує ХІІІ ст., коли від русів [українців] відокремилась московська гілка: "Великоросійське плем'я вийшло не із розвитку старих реґіональних особливостей, які продовжувалися, а було справою нових різноманітних особливостей, що почали діяти після розриву народності, причому в краю, який лежав поза корінною Руссю і в ХІІ ст. був скоріше "інородчеським", ніж руським краєм" (Этнографические следствия русской колонизации..., с. 41). Далі він зазначає, що в утворенні великоросійського племені діяло два чинники: плем'яна суміш і природа країни. (Тут підкреслення - Г. Л.).
Автохтонним населенням межиріччя Оки й Волги були угро-фіни, згадані в праці Йордана у зв'язку з описом готського королівства Германаріха в ІV ст., як племена, що входили до цього королівства: ести, весь, меря, мордва, черемис. Племена ж муроми, мері і весі знає Літопис Руський ще в ХІ ст. Нині ці народи повністю асимільовані росіянами, вони щезли з етнічної карти сучасної Росії навіки, поповнивши собою кількість росіян і залишивши хіба що широкий спектр своїх етнічних геоґрафічних назв.
Такими є всі назви річок із закінченням -ва: Москва, Протва, Косва, Силва ті ін. Річка Кама має близько 20 приток, назви яких закінчуються на -ва, що по-фінськи означає "вода". Московитські племена з самого початку відчули свою зверхність над місцевими народами. Всі дрібні місцеві племена московити назвали чуддю від корінного чудь, і супроводжували цю назву певною іронією, пояснюючи її через московське чудити, чудак, чудно.
На думку переважної більшості істориків, фінські племена мали надзвичайно мирну і лагідну вдачу. Цим самі московити пояснюють і мирний характер колонізації, заявляючи, що військових сутичок не було, бо писемні джерела нічого такого не згадують. Однак, як зазначає той же В.О. Ключевський, "в переказах Великоросії вціліли окремі смутні спогади про боротьбу, яка спалахувала в деяких місцях; але ці спогади говорять не про боротьбу двох племен, а про боротьбу двох релігій. Сутички провокувались не самою зустріччю пришельців з туземцями, а спробами поширити християнство серед місцевого населення" (там же, с. 43).
Такі згадки є в "Житіях ростовських святих", де описано, як ростовці довго обороняли свою язичницьку віру й чинили спротив християнізації, прогнавши двох місіонерів Феодора та Іларіона, а третього, Леонтія, стратили.
Чудь ростовська продовжувала поклонятися Богу Велесу, який був спільним для русів і для фінів (досі він відомий не тільки в українців і росіян, але й у литовців, які є гілкою фінського етносу). В житії цього Леонтія є повідомлення про те, що разом з чуддю проти християнства виступала і місцева ростовська русь. Подібні факти відомі в історії Болгарії, коли слов'янські й тюркські язичники об'єднувалися проти християнства. Зрозуміло, що тут діяли якісь інші важелі, ніж просто міжетнічне протистояння. Тут боровся не етнос з етносом, а швидше дві ідеї - локальна і глобальна, природня й протиприродня, вічне й тимчасове. Але в пам'яті народу все ж зафіксувалося, що мерянське населення тікало саме від "російського хрещення". Очевидно, що роль московитів-росіян тут була такою ж, як і роль германців в охрищенні західних слов'ян.
Внаслідок етнічного змішування з угро-фінами, а пізніше з татарами та частково з монголами, росіяни мають антропологічний тип, відмінний від києво-руського (українського). Українська діаспора жартує з цього приводу: "Глаз узкий, нос плюский - совсём русский". Та в кожному жарті є доля істини. Звернемося знов до російського джерела, щоб не викликати образи з боку представників російського етносу: "Слід визнати деяку участь фінського племені в утворенні антропологічного типу великороса. Наша великоросійська фізіономія не зовсім точно відтворює загальнослов'янські риси. Інші слов'яни, визнаючи в ній ці риси, однак помічають і деяку сторонню домішку: а саме, вилицюватість великороса, переважання смаглявого кольору обличчя і волосся та особливо типовий великоросійський ніс, поставлений на широку основу - з великою мірою вірогідності ставлять на рахунок фінського впливу" (Ключевський, с. 44).
Не замовчав історик також і змін в російській народній мові: "говірки великороського наріччя склалися шляхом поступового зіпсуття первісного руського наріччя" (тобто староукраїнської мови). Дійсно, під впливом угро-фінського мовного середовища відбулися великі зміни фонетичної системи майбутніх росіян (акання, ґекання, цокання), сталася розбіжність в смислових значеннях багатьох українських і російських слів: запам'ятати - запамятовать, лихий - лихой, вродливий - уродливый, опиратися (укр. чинити опір) - опираться (рос. спиратися на щось) та ін. (див.: Лозко. Українське народознавство, с. 74).
Московське ж наріччя ще більше відійшло від руської фонетики, як приклад можна протранскрибувати словосполучення "говорить по-московски", яке мешканець Москви вимовляє [ґваріць п-масковскі]. Московське наріччя почало формуватися значно пізніше, хоча його окремі риси з'являються в московських писемних пам'ятках, починаючи з ХV ст.
Етнічні релігійні вірування росіян сформовані на основі слов'янського язичництва з привнесенням угро-фінських елементів. Відродження російських етнічних культів нині спостерігається по всій Російській Федерації, хоча процеси ці досить нерівномірні і часто неоднозначні.
Перші організації язичницького напрямку виникли в Ленінграді на початку 90-х років під назвою "Союз венедов", "Федерация Славяно-горицкой борьбы", які, однак, не були власне релігійними об'єднаннями. Ці організації видавали свою газету "Родные просторы". Першою виразно релігійною організацією була "Нижегородская областная языческая община", яка в 1992 р. об'єднувала не стільки росіян, скільки представників кількох корінних етносів Поволжя, але вже з 1994 р. про неї нічого не відомо навіть самим російським язичникам, можливо вона перестала активізуватися. У 1993 р., після переломних подій російського політичного життя, з ініціативи язичницького просвітителя Доброслава (Алексея Добровольского) в селі Вєсєньово Кіровської області відбулося Купальське свято, яке росіяни вважають своїм першим язичницьким з'їздом. З того часу такі Купальські з'їзди стали традиційними.
Найбільш раціональний шлях обрала Калузька община, утворена у вересні того ж року Вадимом Казаковим, яка прагне об'єднати всі рідновірські течії Росії. Однак, цьому руху притаманні деякі панславістські риси. Так, своє об'єднання вони назвали "Союзом Славянских общин" (1997 р.) і запрошують вступати до нього представників інших слов'янських народів. Вибір терміну росіяни пояснюють так: "Власне віросповідання ми називаємо Славянство, а його послідовників Славянами. Саме слово "Славянин" означає "славлячий богів". Так сталося, що етнічна самоназва народу Словене (тобто "ті, що вміють говорити зрозуміло") злилася з його релігійною самоназвою Славяне" (Наследие предков, 1999. - Вип. 6, с. 9).
Яку роль грає термінологія в житті народів, ми вже добре відчули на прикладі історичної долі нашого українського народу та на й долях інших народів. Слово - символ. Проголосивши себе горщиком, хочуть варити кашу. Отже, не маючи нічого проти дружніх стосунків між слов'янами, ні українці, ні білоруси, ні поляки, ні чехи не поспішають скористатися пропозицією росіян об'єднатися.
Провідними общинами Російської Федерації нині вважаються Калузька та Московська, відомі також Обнинська, Іжевська та Рязанська громади. Поки що не відомо про те, щоб хтось, крім самих росіян, вступав до цього "союзу" - надто свіжі ще в пам'яті "союзні" обійми "старшого брата". Самі по собі процеси етнічного відродження релігійності в Росії є закономірним явищем. І хоч існує кілька спроб повернути етнорелігійні процеси в інтернаціональне русло (напр., петербурзькі общини, "вєдісти", що пропонують християнсько-кришнаїтську версію релігійного шляху та ін.), вірогідно згодом всі ці хибні напрямки будуть подолані.
Російські рідновіри мають своє видання - газету "Вятич", а також часопис правої перспективи "Наследие предков". Газета "Русская правда", що виходить в Москві, займає дуже радикальні позиції, часто шовіністичного характеру (наприклад, просталінські публікації та ін.) як в етнічному, так і в політичному плані, і не може визнаватися повністю язичницькою, хоча вона й друкує деякі матеріали з історії російської енорелігії.
Росіяни ще не змогли виробити свої етнорелігійні канони, як це вже є в українців (Символ Віри, застороги чи заповіді, пісні-слави, Святе Письмо тощо), однак вони збирають навколо себе переважно молодь, яка охоче відвідує народні язичницькі свята, що відбуваються на природі.
Вочевидь негативним у російському етнорелігійному процесі, з нашої точки зору, є спроба прочитання Велесової Книги А. Асовим (він же - Бус Крєсєнь, справжнє прізвище Александр Барашков), а також його намагання нав'язувати російським язичникам свої власні "канони". Ряд суттєвих перекручень тексту, який тенденційно подає історію слов'ян, і особливо введення Асовим у російський пантеон вигаданих казкових персонажів (Аса, Асах, Асапет - чи не від них походить псевдонім самого автора? - або Моск, напевно покровитель "московитів"?) замість слов'янських Богів, і одночасне проголошення "ведического" монотеїзму, нав'язування язичникам християнського календаря (який відстає від астрономічного) - все це ще в довгому часі буде позначатися на молитовно-обрядовій сфері життя російських язичників, принаймні, поки не з'явиться кращий переклад і коментар.
Російські общини вживають у моліннях "славянскій язик", що викликає певну недовіру з боку компетентних філологів. Однак, читати молитву та ще й сучасною мовою російські рідновіри вважають за порушення язичницьких правил. Старійшина читає молитви напам'ять, виконує обрядодії просто, без особливої урочистості. Так, для освячення оберегів, їх достатньо покрутити над полум'ям, промовивши кілька звичайних слів-прохань до Вогню-Сварожича, щоб посвятив ці речі. Після богослужби рідновіри п'ють мед (яким найчастіше буває звичайне пиво), передаючи один одному дерев'яний ківш, що називається "братиною". Однак, ігрова основа язичницьких свят, яку розвивають ці общини, приваблює молодь до участі в цих обрядах. Звичайно, обрядова основа відродження релігії в росіян буде ще вдосконалюватися.
Нині Калузька община виготовляє спеціальні ритуальні напої, які називають слов'янським медом. Шиють полотняний національний одяг, прикрашаючи його барвистою тасьмою. В лісах росіяни ставлять дерев'яні статуї Богів, біля яких відзначають свої свята. Храмів поки що не будують з відомих причин. Християн та інтернаціоналістів непокоїть відродження етнічної релігії. Вони часто руйнують сучасні язичницькі капища, бо їхні християнські предки робили це неодноразово, та й Біблія вчить: "жертовники їхні поруйнуєте". Діяльність російських язичницьких громад має своїх прихильників серед націоналістичних кіл і політичних партій, які, на відміну від українських, дещо більше сприяють руху відродження етнорелігії.
Сучасна українська історична наука нині сміливіше розглядає проблеми етногенезу як українців, так і росіян. З'явилися нові вітчизняні дослідження, а також відкрито доступ до замовчуваних раніше праць української еміґрації.
Український історик М. Брайчевський подає схему етнічного розвитку Русі так: "анти - початкова Русь VІ-VІІ ст. - Київська Русь ІХ-ХІІІ ст. У першій половині ХІ ст. від спільного стовбура відгалужується нова етнічна спільнота, що консолідується як білоруська народність...
В середині та другій половині ХІІ ст. відбувається аналогічний процес етнічної асиміляції фіно-угорського населення Надволжанщини в ході слов'янської колонізації північно-східних земель (Ростовської, Суздальської, Муромської, Рязанської). Ці землі послужили територіальною основою формування російської народності, яка відгалузилася від загальноруського (українського) стовбура у зв'язку із соціально-політичними процесами на північному сході (діяльність Юрія Довгорукого і особливо - Андрія Боголюбського). Генетичною базою формування українського народу залишився отой загальноруський стовбур у просторових рамках колишніх антських (полянських), деревлянських та почасти - сіверянських земель" (Вступ до історичної науки, с. 162).
Український етнолог А. Шевченко стверджує, що "російський етнос формувався в ХІV-ХV ст. у межах досить значної за розмірами території, що простяглася між верхів'ями Волги і Західної Двіни, а звідти поступово поширились на північ, схід і захід. З піднесенням Московського князівства, яке проголошує себе збирачем усіх руських земель і спадкоємцем Київської держави, це державне утворення закріплює за собою з ХVІ ст. назву Русь, а з середини ХVІІ ст. офіційно затверджує назву Росія" (Етнічний довідник, т. 2, с. 103).
Сумнозвісне "воз'єднання", а точніше б сказати - приєднання України до Московії 1654 р., яке сталося через хибне розуміння гетьманом Богданом Хмельницьким спорідненості народів, потягло за собою цілий ряд негативних для України наслідків. Причиною цього непорозуміння стала все та ж релігійно-християнська (ортодоксальна) спільність. На відміну від мусульманських і католицьких "союзників", московські ортодокси ("православні") видавалися Богдану Хмельницькому ближчими - "братами по вірі". Ось, все той же хибний стереотип мислення, нав'язаний християнством, за який Україні доводиться розплачуватися три з половиною століття. Саме з цього часу почалася поступова ліквідація елементів української державності, та поширення в Україні московського адміністративного устрою. В цей же час Україна наповнюється міґрантами з Московії, які були направлені в Україну переважно для потреб військового утримання території за Росією.
Ці "служиві" додали до українського етноніма "москаль" ще одне семантичне значення - військовик взагалі, незалежно від національності. Згадаймо, як Тарас Шевченко писав про українського парубка, якого "заберуть у москалі", тобто заберуть до війська. Дуже часто такі "служиві", прослуживши "царю і отєчеству" 20 років, дійсно русифікувалися, втративши свої етнічні й мовні риси. Московські служиві діставали за свою службу слободи і землі, які щедро роздаровували московські царі, а потім вони й ставали опорою московської адміністрації.
Як пише далі етнолог А. Шевченко: "відбуваються два протилежні, але взаємопов'язані процеси: поступового відчуження етноніму руські, руський народ від українського етносу і перенесення його на московський народ" (там же, с. 103), що й закріпилося у ХVІІ-ХІХ ст. Ось так складалися стереотипи мислення.
У ХVІІІ ст. відбувається ще й поміщицька колонізація України росіянами, які отримували величезні земельні угіддя. Вони й почали закріпачення українських селян. Росіянами були заселені Причорномор'я, Приазов'я, Слобожанщина. В ХІХ ст. царський уряд засилав величезні групи робітників-росіян на промислові підприємства України. В 1897 р. росіян в Україні вже нараховувалось 4 мільйони 636 тис. Щоправда, в час першої світової війни росіяни потікали з України. Однак, за радянських часів продовжувалася політика "державної колонізації з метою забезпечення російського впливу в ключових, індустріальних і політичних центрах неросійських республік" (там же, с. 105).
Нині найбільше росіян живуть у великих містах України, на Слобожанщині (на Донбасі), Півдні України (в Приморській смузі, в Криму) та ін. На думку вчених української діаспори, вони становлять в Україні й найбільшу політичну загрозу (Енциклопедія українознавства, т. 1, с. 160): "Росіяни скупчуються в осередках модерного життя - великих містах і промислових районах, вони опанували нехліборобські заняття, адміністративний апарат тощо. Російська мова, як видно на підставі перепису 1926 р., поширена далеко сильніше, ніж російська національність" (там же, с. 161).
Така тенденція спостерігається і досі. Зосередженість у містах дає росіянам ширші можливості для задоволення своїх освітніх і культурно-побутових потреб. Перепис населення 1989 р. показав, що росіяни в Україні займаються більше розумовою працею (освітяни, науковці, службовці, керівники, працівники культури і мистецтва), українці - фізичною (робітники, селяни).
Росіяни в Україні дещо гальмують процес відродження української мови, висуваючи провокативні претензії про "насильницьку українізацію", "дискримінацію русскоязичного населення" тощо. За переписом 1989 р. українську мову назвали своєю рідною лише 1,6 % росіян України, володіють нею вільно тільки 32,8 % росіян. За соціологічними дослідженнями 1991 р.: мінімальний рівень володіння росіянами українською мовою спостерігається в Сімферополі (16 %), середній - у Києві (51 %), високий - у Львові (77 %).
Нині значна частина росіян, що живуть в Україні є більш чи менш лояльними до української держави. Вони можуть не боятися за свою національну ідентичність, такої загрози в Україні нема. Ідею національного відродження України і її суверенітет підтримали 54,5 % росіян України.
Висновки.
1. На тлі глобальних процесів, спрямованих на нівеляцію етнічних особливостей, необхідність структурування слов'янського суперетносу очевидна, однак воно, вірогідно, відбудеться не так, як бажали б цього росіяни.
2. Шовіністична енерґія, що накопичилась у російському етносі впродовж кількох століть, нині вже не відіграє доцентрової сили, швидше навпаки - відцентрової, відштовхуючої. Для подолання цих шкідливих наслідків імперської психології, безперечно, потрібен довший час.
3. Об'єднання слов'ян можливе лише навколо вирішення їх етнокультурних проблем і може створити свій енерґетичний центр, хоча кожна із слов'янських держав мусить розвиватися своїм власним шляхом і в межах своїх держав.
4. Росія у Слов'янському реґіоні є лише периферією, і аж ніяк не центром. В слов'янському об'єднанні вона може бути рівноправною з іншими народами, але не диктатором, яким звикла себе уявляти мабуть з 500 років.
5. Між слов'янськими народами нині потрібен і є можливим етнокультурний обмін інформацією, спільні наукові проекти, особливо в галузі славістики, а також етнорелігійного духовного відродження.
* * *
"Аратта" радить ознайомитися з додатковими публікаціями на цю тему:
- “Міфи і правда про російські матюки”
- “Росiяни, руськi чи московити?”
