Актуально
Культура як єдине Знання
1. І. Гердер: культура як результат космогенезу та біогенезу.Сутність культури: культура як предмет філософського аналізу Перш, ніж розкрити науковий зміст поняття "культура", варто перейти бродом ріку часу, здійснити екскурс в історію становлення культурологічних концепцій, щоб належним чином оцінити всю глибину того світоглядного поступу в науці про культуру, який відбувався у ХХ столітті.
Виявлення культури — мова, пісня, танок, обряд, народне мистецтво, живопис тощо. Культура багатогранна. Виявлення її безконечні. Мова йде про різні аспекти цього виявлення: про культуру людства, про культуру різних епох (давню, античну, середньовічну тощо) або культуру етносу і держав (українську та України), про релігійну культуру (християнську, буддійську або ісламську), культуру окремих постатей (І. Котляревського, Т. Шевченка або І. Франка).
Багатогранність культури відображена у численних спробах її визначення та різноманітності самих підходів до цього (антропологічний, філософський, соціологічний, психологічний).
Навряд чи можна дати вичерпне визначення культури, подібно до того, як фізики чи математики визначають свої фундаментальні поняття. Найбільш продуктивний підхід до проблеми осмислення культури як цілісного явища дає філософія, тому як вона намагається осмислити культуру в самій її суті через об'єктивну складність і багатогранність самого феномена культури.
Культура, перш за все — духовна спільність, що передбачає у першу чергу, спільність світогляду, норм поведінки, цінностей. Одним із перших дослідників феномена культури був І. Гердер (1744—1803) впливовий німецький мислитель. Його концепція культури, розроблена у книзі "Ідеї до історії філософії людства", справила суттєвий вплив на подальший розвиток культурологічних концепцій.
"Нема нічого менш визначеного, ніж це слово — "культура", і нема нічого більш примарного, ніж прикладати її до цілих століть і народів. Як мало культурних людей у культурного народу! І в яких рисах слід розглядати культурність? Чи сприяє культура щастю людей?"
Із сказаного Гердером очевидно, що його цікавить, що таке культура, які її специфічні ознаки, у чому полягає її сенс?
Сутність культури Гердер осмислює у контексті єдиного цілого, що безперервно розвивається й закономірно проходить певні необхідні етапи.
З огляду на сучасну термінологію, на думку Гердера, культура — результат космогенезу та біогенезу. Історія суспільства безпосередньо долучається до історії природи, зливаючись із нею. Але як визначити ту межу, де культурні сили, що дрімали у лоні природи, відриваються від неї й починають діяти самостійно? Вчений вважає, що саме мова пробудила дрімотний розум або, краще сказати, вона стала тією живою силою, що втілилася у дію — здатність, яка сама по собі назавжди лишилася би мертвою. Отже, будь-який розум, будь-яке мистецтво людини починається з мови; тому завдяки мові людина панує й над собою і спроможний розмірковувати й обирати; для усього цього в органічній будові його існували лише задатки.
Для Гердера мова не просто показник переходу людини до культури, але й з'єднуюча ланка від одного покоління до другого. Таким чином, мова виконує трансляційну функцію з передачі досвіду та формує таку якість культури, як відтворення минулого. Минуле виконує роль вихователя. "Виховання людського роду — це процес і генетичний й органічний; процес генетичний — завдяки передачі праці, процес органічний — завдяки засвоєнню та використанню переданого. Ми можемо як завгодно назвати цей генезис людини у вторинному сенсі, ми можемо назвати його культурою, тобто обробітком ґрунту, а можемо згадати образ світла й назвати просвітництвом, тоді ланцюг культури й просвітництва протягнеться до самої землі. Відмінність між народами освіченими й неосвіченими — не якісна, а тільки кількісна" — зауважує Гердер. Чи не вперше йому належить визначення місця мови у процесі культурогенезу людства. Учений вважав, що саме мова спричинила людину прокинутися від природного сну у колисці самої природи і сприяла розвитку науки, ремесел. Людина стала не тільки розумною, але й діяльною.
Культура, таким чином, стає сумірною з процесом історичного розвитку людської спільноти. Більш того, природа культури носить діяльний характер, сприяє зростанню як інтелектуальної, так і технічної могутності культури. Розмірковуючи над сенсом культури І. Гердер акцентує увагу на її гуманізації, маючи на увазі виховання його шляхетності, розуму, свободи, високих помислів й прагнень, сил і здоров'я, володарювання над силами землі.
Пафос гердерівського розуміння культурно-історичного прогресу і полягає у тому, що людина має право на щастя у цьому світі, саме тут він повинен здійснити гармонійний розвиток своєї особистості.
У продовження ідеї І. Гердера про сенс культури видатний англійський учений К. Г. Доусон визначає невід'ємність культури як образу життя, що базується на спільності традицій, які обумовлені загальним оточенням. Доусон зауважує, що культура виявляється формою суспільства в Аристотелевому розумінні. Першою умовою культури вчений також називає мову. Культура перш за все — духовна єдність, що розуміє єдність світогляду, норм поведінки й цінностей. Цікавою виявляється праця вченого, щодо визначення проблеми взаємовідношення культури й релігії. На думку цього вченого, релігія породжує культурні досягнення людства у вигляді храмів, літератури, мистецтва. Від самого моменту зародження інституту віри та його представників (відуни, знахарі, чаклуни, шамани, жерці, чернецькі ордени тощо) релігія певним чином впливає на розвиток культури, виявляючись її часткою. Релігія у концепції Доусона має подвійну функцію стосовно культури: з одного боку, вона консервативна — освячує існуючу традицію; з іншого — динамічна, оскільки забезпечує загальну мету, що об'єднує різноманітні соціальні елементи в культурі. Але при цьому цей динамічний характер релігії у різні епохи може відігравати цілковито різні ролі. Так, в епоху культурного синтезу релігія виявляється великою об'єднуючою силою, але у часи культурної дезінтеграції вона може стати силою революційною й руйнівною. Важливим висновком Доусона щодо сенсу релігії виявляється усвідомлення залежності культури від ставлення самого суспільства до культури. Учений акцентує увагу на тому факті, що коли релігія занадто глибоко віддається частковому культурному синтезові, вона перестає стверджувати свій трансцендентний характер. Окрім того, будь-яка релігійна течія при упередженості й негативному ставленні до культури, виявляється руйнівним чинником у суспільстві. Загрозливим для релігії стає й ідентифікація культури з релігією.
"Якщо ця ідентифікація доведена до крайніх своїх висновків, союз релігії і культури виявляється фатальним для обох партнерів, оскільки релігія через належність до соціального порядку, втрачає власний духовний характер, а повільний розвиток культури обмежується рамками релігійної традиції допоки соціальний організм не стає таким самим нерухливим й безжиттєвим, як мумія" (Доусон 2000:206). Але учений зауважує, що усім великим архаїчним релігійним культурам не вдалося запобігти своєї долі. Сучасна західна культура прямує у цьому напрямку… Тому головна думка, яка відслідковується у його дослідженні — яким чином провести межу між глибиною первинної інтуїції з приводу залежності людського життя від божественного закону та ідолопоклонницькою ідентифікацією усього закону із часовими умовами окремого століття та окремого суспільства. Таким чином за формулою Геддеса-Ле Пле, яку Доусон використовує при аналізі культури через релігію, виявляється урахування місця народу, місцини, роду діяльності — як факторів, що суттєво впливають на виникнення культури як суспільного вияву життя, продуктом психології за Г. Лебоном.
Можна припустити, що відома праця Г. Лебона "Психологія натовпу" певним чином вплинула в свій час на погляди багатьох учених Європи, так само як і роботи В. Вундта, К. Г. Юнга, М. Мосса, Р. Бенедикт та інших дослідників продукту психології людства — культури.
Але головні висновки вченого щодо визначення важливих факторів, які безпосередньо впливають на розвиток культури у контексті нашого дослідження української народної культури полягають у тому, що доводиться безпосередній зв'язок народження етносу з "первинною природною діяльністю", що породжує характерний тип вірування (релігія). Так, існує релігія мисливців, релігія хліборобів, релігія пастухів або завойовників. Для релігії мисливців притаманне існування шаманів і пророків, віра у сни, культ духів тварин, спрямування до аскетизму — "безліч такого, що на перший погляд здається незрозумілим у культурі й релігії народу, що займається мисливством, рибальством, якщо подивитися у контексті цих практик та ідей" (Доусон 2000:30). Виразні підтвердження висновків Доусона можна віднайти у дослідженні відомого українського археолога В. Даниленка "Космогонія первісного суспільства". На жаль, В. Даниленко за умов відсутності перекладів на час написання своєї праці не використовував роботу К. Г. Доусона, як і інших західних досліджень (приблизно ця праця була завершена у 1965 р.). Однак, величезний досвід археолога, інтуїція вченого дозволили вченому осмислити системи світогляду стародавніх хліборобів, мисливців, скотарів, рибалок значного ареалу Східної Європи, Західної Прибалтики, Близького Сходу, Південної Європи, Передньої Азії, який він назвав Циркумпонтійським і в якому — землі Стародавньої України виявляються центральним ядром. Його думку поділяє інший відомий дослідник етногенезу й культури найдавніших слов'ян О. Трубачов, який визначає "слов'янський ареал — у Центральній Європі" і відзначає "незалежний характер слов'янських форм" (Трубачов 2003).
К. Г. Доусоном і В. Даниленком, а також О. Трубачовим доводиться факт характерних ознак світогляду (релігії) хліборобів. Це будуть культи Матері Землі й родючості; світогляду хліборобів притаманний містичний та священний характер, він повторюється із видатною постійністю. Дослідження вчених щодо первинності місцин, на яких народжувалися "чисті" типи етносів й дозволяє залучити цей новітній матеріал безпосередньо до вивчення багатьох явищ народної культури.
2. К. Г. Доусон: традиції культури як синтез знань (науки) — мудрості (філософії) — віри (релігії)
К. Г. Доусон (1889—1970) констатує, що вивчення природи Божественного передбачає існування науки, яку він називає виключно природною наукою, однією з тих, що має величезне значення для людської культури.
Гуманістична культура була за своєю сутністю, культурою інтелектуальної еліти. Підсумок гуманістичного погляду було здійснено у видатному сонеті Кампанелою, де він говорить про видимий світ природи як про книгу, в якій Бог відкриває свою силу, свою мудрість і свою доброту. "Саме людина призвана бути інтерпретатором цих божественних ієрогліфів, оскільки за своєю свідомістю та за своєю духовною природою їй притаманна схожість до божественного Творця" (Доусон 2000:38-39). Саме реакційність європейської думки зруйнувала геніальні елементи стародавньої й східної релігій, трактуючи їх як ірраціональні і варварські. В певній мірі це торкнулося й України. Виник парадокс: Західна Європа почала нове повернення до східної мудрості через вивчення східної релігії (книга Ф. фон Шлегеля "Про мову та мудрість індійців", 1808 р.). Не враховуючи того факту, що самі індійці вважали: Священні Веди принесли їм шляхетні арії країни Аратти. Західна Європа не могла припустити такої думки, що ця Священна Країна виявляється в українському Подніпров'ї. Однак, міфологія, релігійний символізм східних і первісних народів інтерпретувалися як ієрогліфічні записи універсального одкровення (Ф. Крейцер, Ф. Х. Бауер, Шелінг, Шлегель). У. Джеймс привернув увагу психологів, філософів на глибинність світогляду. І саме психологічний підхід виявив ту глибину на вивчення світогляду (релігії), яка спонукала вчений світ вивчити ті елементи релігії, що раніше ігнорувалися, або тлумачилися філософами, раціоналістами. Незрозумілість явищ світогляду виявилася варварською, хоча належність певних елементів до світу символів і міфу, пророцтва, видіння ставало зрозумілим із позиції глибинного розуміння психології душі, як індивіда, так і душі народу.
Психологія спричинила новий поштовх до вивчення душі (phyche), яка усвідомлювала через себе Божественне, проявляючи себе у релігійному досвіді роду людського. "Світ розуму став ще більш сухим й духовно спустошеним, а світ душі втратив освячені шляхи, за допомогою яких він висловлював себе у світі культури, і залишився у владі сил темряви, які виявляються негативними та руйнівними аспектами несвідомого" (Доусон 2000:55). Доусон перший сформулював сутність кризи європейського гуманізму, який з часом був проголошений В. Гусссерлем (1934 р.), як кризу європейської науки. Він означив цю кризу через розділення сучасної цивілізації на науку, позбавленої сенсу, і дух, який спроможний виявляти себе лише у саморуйнуванні. І це притаманне долі усього роду людського. Учений зауважує на тому, що за сутністю усі релігії проголошують існування науки про божественну істину, саме на ній стверджуються засади світоглядних систем (релігій).
Це перший і головний висновок. Далі К. Г. Доусон привертає увагу до сутності релігійного феномена, який полягає у тому, що людському розуму притаманне вроджене знання про сутність Бога і яке невід'ємне від самого його створіння.
Учений виказує своє захоплення дивом людського розуму, який створив "баштову споруду цивілізації і сконструював раціональний порядок наукового знання". Слід шукати природні засади релігії. Релігія виявляється з глибин душі, це стрибок від знання до віри. Розум і віра, як частка людської природи, але різних рівнів свідомості, XX століття переконалось у цьому через блискучі дослідження К. Г. Юнга, С. Грофа, О. Ранка, К. Кереньї, Ф. Б. Я. Кейпера та багатьох інших дослідників. Через філософську традицію Індії Доусон піднімає питання про те, що реальне знання, можливе на глибинних рівнях свідомості і виявляється найбільш істинною формою знання, доступного людині через трансцендентну інтуїцію. Це проста інтуїція трансцендентного духовного Буття у схованому вигляді присутня в багатьох формах релігійного досвіду (де вона не визнається відкрито). Доусон згадує відчуття космічної трансценденції, яке виявляється важливою саме у первинних релігіях.
Досвід космічної трансценденції прагне до багатогранності виявлення. Отже, через осмислення аналізу Доусону західної філософії, дозволимо собі зробити деякі висновки щодо вивчення за схемою вченого, сутності світогляду автохтонних племен Стародавньої України. Традиції української культури виявляють присутність Вічної причини та Первопринцип природи, присутність інтуїції абсолютна в якості присутнього в час і вихідного за глибинні межі нашої свідомості. Це глибинне відчуття притаманне природі українців, це відчуття "святого", "священного", або "нумінозного", про яке писав у свій час Р. Отто. Він розглядав ці якості суто як апріорну категорію, що виходить із найглибших засад пізнавальної спроможності розуміння, якими володіє душа, і які мають власні незалежні корені у прихованих глибинах духу. К. Г. Доусон відзначає інший аспект вивчення первісної культури — універсальність і важливість трансцендентного відчуття, який залишив свої сліди в історії людської мови. У первісних релігіях присутнє відчуття зовнішньої космічної трансцендентності (для прикладу: яйце-райце, дерево життя або роду).
Таким чином, в первісній культурі присутні найвеличнішого значення психічні досвіди сну, бачення, трансу, екстазу, що виходить за звичні норми. Люди, яким притаманний такий досвід, виявляються релігійними лідерами і, головне, інтелектуальними вчителями общини. Рівні досвіду, тип діяльності (вищі, нижчі) спостерігаються від найвищої трансцендентної інтуїції до найбільш грубих форм тауматургії, можливо відстежити універсально в усіх релігіях. Саме первісна культура сформувалась засобом асоціацій та образів, шляхом проекції трансцендентного (сила бика, швидкість оленя — виявлення божественних сил, слави; теж саме по відношенню до землі, рослинності). Яким би низьким не був рівень культури первісної людини, він не може не усвідомлювати існування законів, ритмів і циклів змін в житті природи, в яку включене його власне життя. Є день та ніч, літо та зима, народження та смерть, іде дощ, росте трава, зріє зерно. Усе це — божественна таїна, якій слід поклонятися із трепетом. Саме з цього розуміння або відчуття народжуються боги, духи або магічні сили, які слід ублагати і яким слід служити, якщо людина хоче вижити. Вірування людства виявилися в міфах і образах, або сакральних техніках. Досліджено, що значно на більш пізніх стадіях культури людство виявить системність у традиціях наукової думки первісної культури.
Дослідники вважають, що саме у сфері вірувань (релігії) уперше було досягнуто прогресу і вперше виникла ідея системного наукового знання. Цей процес добре відслідковується через релігійну літературу Індії.
К. Г. Доусон констатує, що, по-перше, у процесі оформлення системності наукового знання, розвинувся високо спеціалізований клас, який був посвячений дослідженню священних формул і ритуальних технік, а по-друге, рух думки концентрувався на первинній інтуїції абсолютності буття, що лежить в його основі і що виходить за межі, подібно "Я" і космічному процесу. Учений дотримується тієї ж точки зору, як і Шанкара, що саме авторитет Вед стосовно змісту сказаного в них, є незалежним і прямим, подібно до того, як світло сонця виявляється прямим знанням про форму й колір; іншого боку, авторитетність людських висловів — цілковито іншого роду, оскільки вона залежить від зовнішніх засад і опосередкована низкою вчителів і традицією. Більш того, істина найвищої інтуїції сама стверджується через авторитет Священної Книги (Icnipture), а не навпаки. На підставі цього вчений висловлюється про те, що одкровення — це первісне джерело релігійної істини, а інтуїція і розум — як вторинні. Тому, позитивна, історична релігія завжди первинна, а філософська або теологічна релігія — результат вторинної рефлекторної діяльності. Концепція одкровення так само дивна, як і сам світогляд, оскільки найбільш примітивні типи релігії завжди спиралися на авторитет позапам'ятної традиції або на певні надприродні засоби спілкування — провіщування, гадання, бачення, натхнення віщунів, шаманів і пророків. Концепція одкровення універсальна, виявляється на будь-яких стадіях світоглядного розвитку. Однак проблема розриву союзу між духовним і раціональним виявляється притаманною для сучасного світу. Актуальними виявляються сучасні роботи у цьому напрямку наших сучасників М. Еліаде, В. Налімова, С. Сухоноса, П. Харченка, О. Бугайова, К. Уілбера, С. Грофа, Р. Уолша, в яких звучить думка про повернення сучасної людини до авторитету знань предків, які були втіленням гармонії між Людиною і Творцем.
У контексті сказаного набуває актуальності й ретельне та уважне вивчення української культури, яка до цього часу зберігає ці універсальні засади культуротворення, і які органічно відтворюються поколіннями протягом тисячоліть. На прикладі української культури відслідковується головний принцип Всесвіту, за яким коли і як небесні сили правлять порами року. Так само й божественні сили правлять життям людини й суспільства, коли справи своєї общини поза цих сил виявляються настільки ж ірраціональними, як обробіток землі, не звертаючи уваги на порядок пори року. На думку Доусона саме релігія (вірування) опікувалася традиціями, зберігала моральність законів, виховувала та вчила мудрості. Філософія є плодом й дитиною вірувань (релігій), яка постійно повертається до своєї матері.
З огляду на дослідження, що провів К. Г. Доусон, можливо виявити загальні (універсальні) закони взаємозв'язку природи вірувань в українській культурі. Елементи віри в існування божественних або надприродних сил, чия природа утаємничена, але яка контролює світ і життя людини, а також певні асоціації цих сил з окремими людьми, речами, місцями або церемоніями. Вони діють як канали спілкування або як засоби зв'язку між людським і божественним світами. В межах священної традиції виявляється і присутність шамана, відуна, фетиша, тотема, святого місця або священного танцю, співу, а також на більш високому рівні вірувань пророка, жерця, ікони або священного символу, храму і божественної літургії. Отже, за таких умов, можливо зробити висновок: традицію світогляду давніх українців слід вважати однією з великих світових культур. Відкриття останнього століття яскраво підтверджують сказане. Мова йде про відкриття В. Хвойкою Трипільської культури, відкриття В. Даниленка основ космогонії у кераміці племен циркумпонтійської зони, відкриття протоміст Трипільської цивілізації, а також відкриття писемного архіву Євразії у гротах Кам’яної Могили.
Культурі первісного суспільства притаманний крайній консерватизм, помічає Доусон. З огляду на це зауваження слід сказати, що саме завдячуючи крайньому консерватизмові українська народна культура зберегла своє власне канонічне виявлення. За деякими ознаками, як традицією святкування річного обрядового кола (Введення, Коляда-Різдво, Великдень, Купайло, поминання предків), збереження певної традиції оформлення цих свят (розписування писанок, виготовлення обрядових хлібів), вишивання рушників, жіночого вбрання, ліплення керамічного посуду й іграшок, солоспіві танці у свята, традиційно засвідчує надзвичайну давність цих явищ, їх реліктове наповнення, що в цілому може бути визнано феноменами світової культури.
З огляду на той факт, що релігію Тибету визнано найбільш досконалим й авторитетним прикладом суто релігійної культури, що існує у сучасному світі, цей цікавий факт ще раз виявляє перенесення "вкрай тонкої й досконало розробленої" структури вірування, яка була перекладена з мови священної країни Вед — санскриту на тибетську мову, потім була перекладена повно з тибетської мови на монгольську, таким чином, по всій Східній та Центральній Азії від Гімалаїв до озера Байкал і Маньчжурії панує вторинна, похідна буддійська культура, центри якої знаходяться у великих монастирях Лхаси, Таши-Лунпо, Урги. Доусон зауважує, що за дивною іронією історії, найагресивніший народ Азії — монголи — дійшли до прийняття релігії-сповідання неагресії і співчуття, що змінило характер і звички цих людей, сприяло припиненню багатовікового руху народів степів на Схід і Захід, воно (прийняття релігії) може бути визнане однією із поворотних точок у світовій історії. Це означає, що криза, яка в свій час спричинила переселення племен, що створили культуру Вед, по-перше, не зникла, як велика культура (це сталося з аналогічними культурами Америки), а по-друге, залишила народну пам'ять на своїй історичній території, а головне, сприяла припиненню агресивності на величезних просторах Євразії. Завданням сучасної науки стає виявлення, розплітання складного павутиння лабіринту культурних змін, що сталися внаслідок процесів входження ведійської культури із старими автохтонними культурами. Доусон вважає, що інтерпретації надкультурних (superculturul) і суто релігійних елементів, що містяться в ієрогліфах ритуалу і міфу, потребують не стільки раціонального спрощення, скільки допомоги природної теології, а також того еволюційно-цілісного підходу знання сучасної науки, яка виявляє ніби пригадування цих знань, як говорить Платон. Отже, ті знання, що відкрилися стародавнім святим (мудрецям, відунам, рахманам) виявляються еталонними, канонічними, а період їх створення — відкриття припадає на так звану космічну стадію мислення (за М. Чмиховим), Золотий Вік людства, згадка про який зберігається в українських казках про золоте яйце, Золотий Вік і країну Аратту.
К. Г. Доусон вважає також, що формування духовної організації сутнісної форми культури відбувалося особливим духовним класом, який формує сакральну традицію, що поєднує всю культуру як ціле. З огляду на певні ознаки виникнення вірувань у ведійській культурі, вчений вважає, що таким первинними архетипами традицій були жерці — еліта. Це людина, яку виховували, виділяли із суспільства для виконання ритуалів, церемоній, що виявляли сутнісний зв'язок між суспільством (плем'я, народ) і його богами, що є необхідним засобом для набуття божественної прихильності. М. Костомаров також зауважував, що у слов'ян жерці набували значення, бо Дитмар називає такі особи призначеними до святилища. Іншим був цар, або князь законодавець (згадаємо, Колоксая, Володимира, Ярослава).
Контакти людської душі відбуваються при пророцтві зі сферами різних рівнів: донизу, крізь тіло, — у світ почуттів, та догори, — крізь свідомість, — у світ духів, що співпадає з теорією соціологічного та космічного. Таким чином, істинне духовне знання, що виявляється наукою святих, в будь-яку епоху було належністю осяяних людей. Пророцтво, натхнення та найвищі форми духовної інтуїції — рідкісні явища, що знаходяться поза межами нашого звичайного досвіду. Однак, це не означає, що вони нереальні й неймовірні. Вищі знання можуть бути найрідкісними знаннями і в той самий час найвищим мірилом буття й істини.
Велику увагу К. Г. Доусон приділив джерелам релігійних знань. Він дотримується твердження, що інститут жерців — це інститут культуротворення, тому що в давнину це був єдиний самосвідомий в культурному відношенні, який володів контролем за способом життя, спрямування суспільства до його кінцевої духовної мети. Тому як жрець-зберігач традицій, майстер сакральних технік, той, хто з'єднує взаємини між общиною та божественними силами.
Дослідження інституту у науці ХХ століття переконливо підтверджують висновки К. Г. Доусона. Саме священнослужителі (жерці) зберігали сакральні формули, ритуали, а саме існування такого класу пов'язують із виникненням цивілізації (для прикладу, неолітична цивілізація Х—ІІІ тис. до н. е., цивілізації Месопотамії, Єгипту).
Подібні процеси розвитку можливо виявити в кожному центрі архаїчної культури — як у Старому так і в Новому Світі, від Єгипту до Юкатану. Новітні дані про Кам'яну Могилу, як святилище Євразії з єдиним архівом писемності, та з пізньою копією у храмі Чатал-Гююка, дають усі підстави для ствердження, що ландшафти давньої України стала тією Святою землею, котра породила канонічну культуру світорозуміння — ведійську. Проте, розгляд особливостей її виникнення і розвитку потребує детального вивчення. Учені схиляються до тієї думки, що похідні від цієї культури менш розвинутого типу, — вторинні — у Полінезії, Західній Африці, Нью Мексико і Флориді — демонструють паралельний розвиток на більш низькому рівні.
В цілому, головним досягненням дослідження К. Г. Доусону виявляється висновок: саме тип культури Священнослужителів (жерців) слід розглядати в якості основної традиції світової цивілізації, від якої залежать або з якої постають (виникають) усі існуючі форми найвищої культури. Доусон доводить найдавніші центри цієї культури на Близькому Сході — в Месопотамії, Сирії, в Єгипті, на Криті — і зауважує, що вони знаходилися у контексті один з одним з доісторичних часів і що цей простір вже у ІІІ тисячолітті до н. е. був цивілізованим простором, землею, в якому різноманітні центри цивілізації були взаємопов'язані, впливами одним на одного, а також взаємно стимулювали розвиток, — як матеріально, так і інтелектуально. З огляду відкриттів останнього часу є сенс зупинитися на цих фактах докладніше. За тими ознаками (наявність сакрального центру, храму богині-матері, архіви, писемності) і енеолітична подніпровська цивілізація, яку більше знають як Трипільську культуру або Трипільську цивілізацію.
Виявлення спільного у різних культурах Старого Світу (напр. Месопотамії, Близького Сходу) або культури майя в Центральній Америці, стає актуальним висвітленням жрецької фази, як безумовної для виникнення найвищої культури у будь-якій частині світу і в будь-який час. Таким чином, наявність вченого (жрецтва) стає невід'ємною частиною архаїчної цивілізації, що у свою чергу сприяло систематичному накопиченню знань та до культивації науки і літератури. Визнано, що великі храмові міста, як Геліопіль і Мемфіс у Єгипті або Ур, Лагаш, Ніппур у Месопотамії були центрами вченості, де поряд із теологією і ритуалом систематично культивувалися математика та астрономія. Отже, інститут жерців таким чином виявляє з одного боку служіння богу, пророцтво, храмове, а з іншого — спеціальність із жертвоприношення, без якого не може відбутися сакральність обрядів. Функція жерців — бути посередником між світом богів та світом людей, розкривати первинні сутності, що існують поза часом і простором. Тому навколо діяльності жерців оформлюються з часом поезія, міфологія, ритуал, магія, освіта, законодавство, філософія і містицизм. Ці явища були сплетені у єдиному знанні, яке ретельно упорядковувалося, контролювалося. Міфічним центром такої розробленої моделі виявилось жертвоприношення (і не обов'язково людське). Писемні джерела, усна народна традиція зберігають історичну пам'ять про хліби або короваї як жертви. Без перебільшення можна сказати, що великі протоміста на території сучасної України, відкриті українськими археологами, свідчать про існування духовних центрів з розвинутою інфраструктурою: храми, міфоритуали, усталена традиція передачі інформації, досконалість втілення канонів у предмети культів (посуд з глини, система символів на одязі, рушниках, писанках).
Досконала розробка системи ритуального символізму доведена до Канону. Верховний жрець — утілення Космічного творення, в якому концентруються Вічне Буття, Вічне Знання і Вічна Благість, тому як він той, що все знає. Саме з приходом такого знання ритуальна наука жрецтва спричинила народження істинної природної теогонії — уперше у світовій історії, цьому факту чималу увагу приділив К. Г. Доусон у дослідженні "Релігія і культура". Виявлення унікального археологічного матеріалу, його системне вивчення протягом останніх 100 років матеріально засвідчує існування розвинутого інтелектуального інституту жрецтва й на природних ландшафтах Давньої України.
Особливо яскраве виявлення цього факту — величезні протоміста, складні міфоритуали у насипах курганів, збереження елементів міфоритуалів у народних традиціях святкування річного обрядового кола, багато різноманітного матеріалу сфери народного мистецтва.
Наша точка зору полягає в тому, що українська культура зберігає знання ритуальної науки жерців (інтелігенції) про Вічне Буття, Вічне Знання і Вічну Благість. Отже, ці Знання виявляються феноменами світової культури. Тому і виникла необхідність написання нашого дослідження щодо виявлення феноменальних проявів традиції первинної культури, оформлення якої генетично пов'язане як з етносом, місциною, так і діяльністю племен — прямими предками вияву канонічної традиції.
К. Г. Доусон акцентує на тому, що традиціям ученого класу жерців був притаманний інтелектуалізм, який виокремлював жерця від інших, типово сакральних фігур (пророка, царя). Жрець — орган знання, майстер сакральної науки. Жрець — це людина "знаюча як" у сфері сакральних технік, що регулює відносини між общиною та трансцендентними силами. Ця еліта створювала календарі, церемонії, що передбачали узгодження безперервності циклів Буття — Не-Буття — Буття. Сакральні техніки виявляються універсальними серед усіх архаїчних культур — танки; обряди виклику дощу; ритуали, пов'язані з родючістю, інші. Ретельний підхід до наповнення Трипільської археологічної культури виявляє таку інтеграцію інституту жрецтва, а також підтверджує універсальність традицій.
Відстежується зв'язок між чарівником (шаманом, відуном) і жерцем у нижчих культурах (мисливців, скотарів, рибалок), так само можливо віднайти зв'язок між жерцем і вченим у вищих культурах (ведійська). Історичні корені інтелігенції — професійного класу вчених, або інтелектуальної еліти виявляються в духівництві. Саме духівництво створило європейську систему освіти, сакральна мова була мовою освічених людей, які належали до вищої інтелектуальної культури. Саме тут буде доцільним прояснити питання, що хвилює сотні років мільйони людей: як пояснити феномен з'яви назви "варвар", "поганці" щодо людей, які сповідували майже канонічну віру, були мирними.
Внаслідок поверхових контактів місіонерів, завойовників або торговців обмеженості аспектами соціального життя представники іншої культури (у більшій мірі, ніж іншої раси) ставали "варварами", "невірними", "чужий диявол". І коли місію спілкування виконували жерці, відбувався справжній контакт із духом чужої культури.
Жерці таким чином були інтерпретаторами, посередниками між різноманітними культурами, виконуючи при цьому і культурну функцію: "Традиція вченого жрецтва знаходиться у серці усіх великих цивілізацій світу" (Доусон 2000:153).
Традиції вченого жрецтва — засіб єднання з божественними силами шляхом ініціації у божественні містерії, ніж через раціональне спостереження і логічне мислення. Саме так людина вперше дійшла до концепції природного порядку. Містерії та ініціації належать до найглибших і найбільш універсальних рівнів мислення і культури.
Дослідники виявили у кожній культурі і в кожній релігії — від нижчих до вищих — три елементи, що присутні одночасно та органічно співвіднесені: по-перше — це релігійний обряд, по-друге — міф, який обґрунтовує церемонію, а головне — благословення або надприродна сила. Кожна культура розвиває власні релігійні техніки для узгодження життя суспільства з природним порядком. Життя людей, тобто цикл людського життя, узгоджується з природним циклом. Виникнення хліборобства і скотарства призвело таким чином до створення календарної служби, що в свою чергу спричинило зростання свідомості відносно божественного порядку природи, відносно залежності земного життя від порядку небесного. "Виникає" наука про рік і календар, можливо, вона найбільш давня і найшановніша із наук, будь-коли відомих людському роду. Скрізь вона пов'язана із виникненням найвищих форм цивілізації — на Близькому й Далекому Сході, у Центральній Америці, у єгиптян, шумерійців, китайців, майя, у слов'ян. Наука про рік і календар була сакральною наукою. Постає питання: чи зуміємо ми долучитися до науки наших предків?
Література для поглибленого вивчення матеріалу лекції:
Вундт В. Проблемы психологии народов // Сб.: Преступная толпа. — М., 1998.
Даниленко В. Космогония первобытного общества // Начала цивилизации. — М., 1999.
Доусон К. Г. Релігія и культура. — СПб., 2000.
Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива XII—III тыс. до н. е. — Том 1. — К., 2001.
Лебон Г. Психология толп // Сб.: Психология толп. — М., 1998.
Мосс М. Социальные функции священного. Избранные произведения. — СПб., 2000.
Трубачов О. Н. Этногенез и культура древнейших славян: Лингвистические исследования. — М., 2003.
