Актуально
Е. Кассірер: Культура як діяння духу. Поняття Канону. Синтез науки-філософії-релігії
Е. Кассірер (1874—1945) — відомий представник марбурської філософської школи, сповідувач методології та ідеології неокритицизму, розуміє всю культуру як діяння духу. І чисту функцію пізнання, і функцію мовного мислення, і функцію міфологічно-релігійного мислення, і функцію художнього світогляду слід розуміти таким чином, щоб стало очевидно, як в усіх них відбувається не стільки певне оформлення світу, скільки формування світу, об'єктивного смислового зв'язку та об'єктивної цілісності світобачення, стверджує вчений. На його думку, зміст поняття культури невіддільний від основних форм і спрямувань духовного виробництва.Учений вважав, що саме тут, як ніде, буття осягається в діянні. Через естетичну фантазію — самовідношення людини до відображення світу відбувається перетворення пасивного світу простих вражень, в яких дух спочатку гадає про себе як впійманого, у світ чисто духовного вираження. Це відбувається через мову, міфологію, мистецтво, релігію, незважаючи на різні методи вони мають одну мету.
Кассіреру належить ідея ідеального взаємозв'язку окремих галузей — мови і пізнання, естетичного і релігійного, не втрачаючи своєрідності кожної сфери. Він шукає такий засіб, який оформлює дух в окремих напрямах, зберігає їхню особливу природу і специфічний характер. Засобом вирішення тут виступає символ. Мова йде, зокрема, про знакові системи. Будь-яке справжнє чітке й логічне мислення знаходить підтримку тільки в символіці та семіотиці. І тоді закон природи набуває вигляду загальної формули, а її можна уявити лише як зв'язок загальних специфічних знаків. Це стосується не тільки науки, але усіх основних форм духовної діяльності людини.
Учений говорить про загальне середовище (Medium), в якому "зустрічаються" всі духовні утворення. Зміст духу полягає тільки в його вираженні, ідеальна форма впізнається на основі чуттєвих знань, які її виражають. Кассирер риторично запиту є: "А чи можливо створити ідеальну форму через сукупність чуттєвих знаків, своєрідну універсальну граматику символів, якою можна було б охопити і співвіднести окремі вирази та ідіоми, які є в мові, мистецтві, міфі, релігії?"
У контексті цього запитання слід розкрити і здолати протилежність чуттєвого і раціонального, цей старовинний дуалізм. Чуттєве — це не просто реакція, а чиста акція. Це не просто враження, а вираження.
Саме тут Кассірер подає думки, які сприяють формуванню уявлення про психологічний канон. Він має завершуватись у своїй структурі не абстракцією, а конкретним живим образом (абстрактне — загальне — індивідуальне — всезагальне — наповнений живий образ). Саме цей живий образ і буде репрезентувати остаточну форму канону.
Канон — це не мертва структура певних компонентів, а їхня жива взаємодія.
Догматичний сенсуалізм не тільки недооцінює інтелектуальні фактори, а й саму чуттєвість не розуміє у повному обсязі її поняття і тотальності її дій. Це не проста імпресійність, безпосередня даність відчуттів. Адже є активність самого чуттєвого, своєрідна "чуттєва фантазія", яка виражається у різних сферах духовної творчості.
Духовна творчість полягає у створенні вільної картини світу: мова йде про світ, який за своїми безпосередніми властивостями ще зберігає ознаки чуттєвого, духовно освоєну чуттєвість, створену в результаті творчості. Це вже здійснює і мова, даючи найменування (функція мовного мислення і мовного вираження). Мова не тільки фіксує окремі моменти змісту, а й надає їм певної мислительної якості, що дає змогу піднестися над "голою безпосередністю" чуттєвих якостей, а це все може завершуватись аналізом і синтезом наукового мислення. Поряд існує споріднений за духовним походженням образний світ, світ міфу та мистецтва, а міфологічна фантазія, хоч би якою чуттєвою вона була генетично, виходить за межі пасивної чуттєвості. І в міфі, і в естетичних творах людина створює основні елементи форм. І саме діяльність з їх створення є визначальним компонентом теорії Кассірера.
Учений робить висновок, дуже важливий для формування ідеї канону: найвища і найчистіша духовна активність, яку тільки знає свідомість, зумовлена й опосередкована певним способом чуттєвої активності. Перетворене і сутнісне життя чистої ідеї постає завжди тільки в мальовничому блиску явищ. Дух виявляється у творчій силі. В цьому людина знаходить сутність духу, адже ця сутність може нам відкритися тільки у своїй діяльності, у формуванні чуттєвого матеріалу. Чуттєві символи виступають з претензією на об'єктивність і ціннісність. Річ та її знак спочатку мало диференційовані. Образ і слово мають магічну силу, щоб осягти суть речі.
Через знак пізнається сутність. Це перша стадія речового доказу об'єктивності. Знак виділяє стійке, зупиняє вічний потік чуттєвого. Через знак зміст набуває нового стану. Ідентичність свідомості виявляється не в тому, що вона із себе видає або має, а в тому, що вона робить. Через це діяння у знакові виступає значення. Тому знак є репрезентантом множинності, будучи сам загальним.
Саме в цих думках Кассірер продовжує формувати по суті ідею канону. І вся філософська культурологія має його як свій основний предмет. Учений основну увагу приділяє завершальній структурі канону чуттєвого знаку. Він допомагає свідомості у безперервній зміні чуттєвих якостей зберігати свою єдність, ідентичність саме в тому, що вона робить.
Знак — репрезентант змісту, множинності. Разом із цим постає застигла єдність форм. Визначення предмета є прогресуючим процесом. Це не просто утримання в пам'яті, репродукція. Навіть ця остання завжди має реалізувати первинну, автономну діяльність. Саме пригадування набуває більш багатого і повного смислу. Отже, будь-яка репродукція змісту вже містить у собі певний ступінь рефлексії додаванням нового ідеального значення. Останнє виступає у дедалі більшій визначеності і багатстві змісту в міру диференціації власного образного світу "Я". Воно здійснює активність конструювання. На цій основі межі суб'єктивного та об'єктивного світу стають чимдалі виразнішими.
Культурологія Кассірера осмислює психіку, її фундаментальну функціональність не просто як відображення, а як діяльнісну сутність. Він пов'язує цей діяльнісний осередок з релігійним, художнім тощо відображенням світу і намагається наповнити його конкретним світовим змістом. Відтак він прямує до ідеї змістового вивчення психіки — на противагу функціональному.
Вже в цій методологічній підготовці виразно постає ідея канону, в якій органічно поєднуються зміст і форма психічного, долається безпредметна функціональність. Отже, за діяльнісним підходом має виступати підхід канонічний, який і ставить перед дослідником вимогу поєднати форму функціоналізму з феноменологічною змістовністю. А психолог і має звертатися до феноменології, щоб наповнити психічне конкретним змістом. Канонічна психологія виставляє певний канон, який є взірцем, у якому нероздільно пов'язані психічна форма і психічний зміст. Слід повторити: за діяльнісним принципом має виступити принцип канонічний. Адже розходження між іманентністю канону і оточуючого психіку об'єктивного змісту породжує необхідність їх дійового поєднання. До цього прямує психологія з самого початку і до кінця XX століття.
Таким чином, пізнавальна проблема не стільки розв'язується, скільки здійснює своє повне вираження. "Не тільки наукам, але також мові, міфу, мистецтву, релігії властиве те, що вони постачають будівельну цеглу, з якої ми і будуємо світ дійсного і духовного, світ "Я". Це своєрідні функції, завдяки яким здійснюється своєрідне формування буття.
Перед тим як приймати рішення стосовно різнопорядкових поглядів, намагань — їх треба розрізняти. Тоді можна вирішити питання про сумісність різних форм сприймання світу (релігія, наука, мистецтво тощо) і "Я" та про те, яким чином ці форми не відображають одну і ту ж саму по собі існуючу річ, а взаємно доповнюють одна одну в одній тотальності і в єдиній систематиці духовного діяння.
Кассірер звертається до проблем мови, спирається на Гумбольта, шукає відношення мови до суб'єктивного та об'єктивного. Тут він долає однобічні судження. В мові постає нове опосередкування, взаємовизначення суб'єктивного й об'єктивного факторів. Саме через мову створюється новий синтез "Я" і "світу". Аналогічне відношення встановлюється в кожній справжньо самостійній спрямованості свідомості. І в мистецтві, і в інших формах творчості суб'єктивне й об'єктивне пронизують одне одного, відтак виникають новий зміст і новий статус. Отже пізнання, мова, міф, мистецтво — це не джерела буття (внутрішнього або зовнішнього), не індиферентні посередники, а джерела власного світла, умови бачення і початку будь-кого формоутворення.
Головне питання, що постає при аналізі мови, мистецтва, міфу, таке: як певна чуттєва одиничність виступає носієм духовного значення. Кожний твір — це не сума елементів; чуттєві одиничності включаються в цілісність свідомості, отримуючи якісний смисл. Мова йде про конституювання єдності свідомості, про способи зв'язку єдності, про систему.
Потрібен пошук типових форм поведінки, зв'язку, цілісності психічного. Ця цілісність рядів свідомості і є певним законом, що їх упорядковує. Ця нова якість є "сумісне" на противагу "послідовному". Це форма симультанного зв'язку на протилежність суксесивному. Єдність простору у фізиці й мистецтві різна. У першому випадку це модальність логіко-геометричного поняття, у другому — модальність художньої просторової фантазії, що репрезентує інтуїтивну єдність. Міфологія теж має свої способи організації часової та просторової орієнтації світу. Каузальність є в науці, і своєрідна каузальність є в міфі.
Кожна форма причинності має свій утворюючий принцип. Звідси постає визначеність. Походження її із субстанції мислити не можна. Гола "сутність" нічого породити не може. Це велика проблема, навколо якої тупцює вся філософія.
Свідомість спочатку абстрагує чисте буття, а потім додає до нього те, що відсунуто від реального світу як його якості. Слід перенести проблему з ґрунту абсолютного буття на ґрунт свідомості. Тут Кассірер хоче "врятувати" філософську проблему походження світових визначеностей. У свідомості "щось" опосередковане "іншим".
Будь-яка окрема реальність свідомості має визначеність саме тому, що в ній співіснує і репрезентується цілісність свідомості. Так виникає наявність змісту "тепер", "сучасне". Минулого вже немає, майбутнього ще немає. Насправді "тепер" є вічноплинною межею, що відділяє майбутнє від минулого. Саме форма часу дана нам так, що в часовому елементі буття є часовий ряд у напрямах "вперед" і "назад". "Оскільки ми здатні утримувати в актуальному бутті свідомості неіснуюче, недане, остільки для нас існує та єдність, яка, з одного боку, становить суб'єктивну єдність свідомості, а з іншого — об'єктивну єдність предмета", — стверджує Кассірер. Вираження множинного в одиничному має тут визначальну роль. У свідомості часового зв'язку виникає свідомість зв'язку просторового. Із ряду зорових, тактильних, м'язових відчуттів, із рядів уяви утворюється свідомість "сумісного".
Учений весь час шукає принцип єдності психічного, як це робив, зокрема, і Вундт, пропагуючи ідею апперцепції, що пов'язує емпіричні психічні дані. За Кассірером, душа не володіє простором у часовому вигляді. Він уперше створюється лише в процесі свідомості, в її загальному русі й підтримує думку Лейбніца про вираження "множинного в одиничному". Так Лейбніц характеризував суть чуттєвого взагалі. Ціле осягається в елементі, елемент — у цілому. Кассірер наближається до думки про об'єднання в одне уявлення груп чуттєвих сприймань — саме в безпосередньому чуттєвому переживанні. Водночас єдність розпадається на компоненти. В такому чергуванні створюється просторове уявлення. У цьому акті образ є потенційним рухом, а рух — потенційним образом.
Це продовження думки Сєченова про рух як основу сприймання простору й часу, об'єднання їх в єдине ціле. Кассірер консолідує психічне, створює його внутрішній зв'язок. Рух і образ — ось засада методологічних міркувань Кассірера. Рух, дія, діяльність обґрунтовуються в їхній залежності від образу і навпаки. Це одна з провідних ідей у психології XX століття.
Мова може бути об'єднуючим фактором, адже містить у собі і чуттєве, і поняттєве. Індивідуальний чуттєвий знак наповнюється всезагальним смисловим змістом. Розкривається поява основи цілісності просторового споглядання. Простірце не футляр, в який входять готові речі, це сукупність ідеальних функцій. Окреме місце не постає раніше системи місць.
Зайнятий створенням цілісної рухливої картини психічного, він аналізує третю форму єдності, яка підноситься над просторовою і часовою, — це форма предметного зв'язку (тобто структура).
Дослідник уводить термін "інтеграція", ніби маючи на увазі відношення диференціала до свого інтеграла і ґрунтовно обстоює ідею цілісності, маючи тут більше на увазі предмет свідомості: Я-свідомість відразу містить у собі як вказівку на простір як сукупність і спільність можливих просторових визначень, так і спосіб дії багатьох відношень, завдяки яким у свідомості окремого виражено водночас і форму цілого.
Він переймається філософською проблемою: немає абстрактного "одного", якому в абстрактній відокремленості й незалежності протистоїть "інше"; одне перебуває у множинному, множинне — в одному, вони взаємообумовлюють і взаєморепрезентують одне одного. У формальній єдності, Кассірер прагне розглянути проблему знання, як воно репрезентоване в різних сферах культури. Ідея "природної" символіки стає тут у нагоді. Ціле вже міститься в кожній частині свідомості. Тільки такий підхід дає змогу розуміти художню символіку, ті "довільні" знаки, які свідомість створює у мові, мистецтві, міфі. Чуттєво окреме може стати носієм чисто духовного значення, адже сама фундаментальна функція позначення наявна ще до покладання окремого знака.
Кожна окрема частина свідомості вказує на багатоманітний існуючий зміст. Тут ми маємо і пов'язаність із чуттєвим, і свободу від нього. В будь-якому мовному знакові, в будь-якому художньому образі або в образі міфу відкривається духовний зміст, який через форму чуттєвого виводить за межі чуттєвого. Ця природна символіка, беручи частину змісту, репрезентує ціле, реконструює його. Буття символічних знаків походить із їхнього значення. Їхній зміст вичерпується функцією позначення. Свідомість створює певний конкретно-чуттєвий зміст як вираження певних комплексів значень. Ідеальна свідомість від чуттєвої відрізняється функцією позначення.
Міф і мистецтво, мова й наука є формами чеканки буття. Це не просто відбитки наявної дійсності, а керівні лінії руху духу, ідеального процесу, в якому реально конституюються для нас Єдине і Множинне — як багатоманітність форм, сполучених в єдиному значенні.
Головним завданням усіх форм культури є створення всезагального світу думок і почувань, світу людяності, "єдиного космосу" замість того, щоб залишатись індивідуальною мрією або особистим вередуванням, або фантазією. Єдиний космос створюється мовою. Вона стала кроком до світу всезагального, до якого спрямовується весь процес створення культури.
Універсальним планом розвитку культури є ідея, ідеал, який можна розуміти тільки у розвитку. Тому для Кассірера символіка стає основою побудови знань про психічне, про те, як воно з аморфного набирає конститутивних форм.
Символізація, репрезентація одного через друге є загальним принципом побудови психічної структури. Учений дійсно створює новий оригінальний напрям в психології: головне полягає в тому, як свідомість користується знаннями. Знак не є повторенням убогого одиничного змісту сприймання або уявлення. Мова не просто повторює, а надає смислу. Художня творчість вибирає виразні моменти, елімінує частину наявне даного враження, вибирає його виразні моменти, через які наявно дане підноситься над самим собою, а ці моменти ведуть художньо-творчу синтетичну просторову фантазію в певному напрямі. Безпосереднє відступає на задній план, а релятивні моменти досягають найповнішого вирішення. Настає діяльність — "інтеграція в ціле". За допомогою знака будь-яке часткове у свідомості потенціальне містить у собі ціле і переходить у нього. Маючи знак, ми одним рухом охоплюємо тисячу зв'язків. Свідомість звільняється від безпосередності субстрату відчуття і чуттєвого споглядання. Ця функція найяскравіше виявляється в науковій знаковій системі. Знак слугує посередником при переході від простого матеріалу свідомості до її духовних форм. Знак перебуває у чистому ефірі значень. Ще Лейбніц указував на те, що знак відкриває нові шляхи в невідоме.
Синтез, даний у знакові, разом із ретроспекцією відкриває й нову перспективу. Зміна та постійність переходять одне в одне. Чуттєва одиничність отримує силу репрезентувати свідомості загальне значення. Відбувається маніфестація основної функції духу в чуттєвому матеріалі, зникає принциповий поділ між інтелігібельним і чуттєвим. В автономній творчості духу створюється образний світ. Вища об'єктивна істина, яка відкривається духу, — це, зрештою, форма його власного діяння. В тотальності своїх власних діянь дух споглядає сам себе.
Будь-яка нова символічна форма — поняттєвий світ пізнання та образний світ мистецтва, міфу, мови — означає те, що виходить із Внутрішнього у Зовнішнє одкровення, "синтез світу і духу". Поняття життя виступає на передній план.
Людське пізнання ґрунтується на образах й знаках, це і є його власне людська характеристика. Воно обмежене і скінчене, саме тому йому протистоїть ідеал досконалого, першообразного і божественного розуму.
Лише відмова від будь-якої образної визначеності, повернення до "чистого ніщо" спрямовує до справжньої першооснови і сутнісної причини. Тут Кассірер указує на протиборство культури і життя. Все, що створює культура, відділяє нас від первинності життя. Дух дедалі більше утискується власними творами у формі мови, міфу, мистецтва, символами пізнання. Тому справжнє завдання філософії культури: мови, пізнання, міфології полягає в тому, щоб зірвати цю вуаль: із опосередковуючої сфери значень та позначень повернутися назад у первинну сферу інтуїтивного споглядання.
Заперечення символічних форм привело б не до осягнення змісту життя, а до руйнування форми духу. Завдання культури — у безлічі виражень духу знайти єдність його сутності. Багатоманітність творінь культури не тільки не шкодить єдності творчої діяльності, а й переконливо доводить і підтверджує її.
Література для поглибленого вивчення матеріалу лекції:
Леонтьева В. Н. Культуротворческий процесс: основания и начала. — Харьков, 2003.
Роменець В. А. Історія психології XIX — початку XX століття. — К., 1995.
Роменець В. А., Маноха І. П. Історія психології XX століття. — К., 1998.
